Вона сіла на диван, мов господиня, аж поки з коридору не з’явилася деталь, що відразу змінила її тон

За годину Олеся вийшла з клініки з чеком у сумці й неприємним скреготом у душі. Кредитку тепер доведеться закривати з наступної зарплати. Нічна вулиця зустріла прохолодним повітрям. Обличчя майже не слухалося, зате голова працювала бездоганно ясно.

Вона набрала маму.

Слухавку взяли не одразу. Потім у динаміку пролунав бадьорий голос, зовсім не схожий на голос людини, яку розбудили серед ночі.

— Олесько? Ти чого не спиш, непосидо?

У Марії Остапівни в селищі за містом режим узагалі був поняттям умовним: то розсада, то банки, то теплиці завбільшки з маленький склад. Олеся видихнула, намагаючись говорити спокійно.

— Мамо, пробач, що так пізно. Ви з татом завтра в місто не збиралися?

— Збиралися. Богдан хотів насос відвезти в ремонт. А що в тебе з голосом? Ти ніби лимон разом зі шкіркою прожувала.

Олеся заплющила очі.

— Мамо, ми з Назаром розлучаємося.

На тому кінці щось загуркотіло. Судячи зі звуку, Марія Остапівна впустила кришку або каструлю.

— Так. Кажи по порядку. Б’є? П’є? По чужих ліжках бігає?

Сонливість зникла з маминого голосу миттєво. Замість неї з’явилася холодна зібраність жінки, яка багато років мала справу з цифрами, звітами й людьми, певними, що їх ніхто не перевірить.

Олеся розповіла все. Без ридань, майже сухо: про домовленість із зарплатами, про витрати, які тягнула на собі, про гроші у свекрухи, про відмову дати їй суму на термінове лікування, про пораду із салом. Вона говорила короткими фразами, бо довгі було важко вимовляти через заморозку.

Марія Остапівна мовчала до кінця. Потім шумно втягнула повітря.

— Богдане! — гаркнула вона так, що Олеся відсунула телефон від вуха. — Підіймайся. Насос зачекає. У нас зять виявився не чоловіком, а хатнім паразитом із приставкою.

Десь удалині почулося сонне бурчання батька.

— Мамо, не треба влаштовувати бійню, — втомлено сказала Олеся. — Я завтра просто зберу йому речі. Гроші, найімовірніше, вже не повернути. Він же переказував їй сам. Спробуй доведи.

— Не повернути? — Марія Остапівна навіть засміялася, але сміх вийшов короткий і злий. — Дівчинко моя, я чверть століття головною бухгалтеркою відпрацювала й жодного платежу без сліду не лишила. А тут якийсь хлопчик вирішив за рахунок моєї доньки маму утримувати. Нічого не роби. Не сполохай його. Завтра ми приїдемо…