Вона вийшла заміж, щоб урятувати родину від боргів, не підозрюючи, хто насправді ховається за образом старого

— Я люблю тебе.

Вона не відповіла. Якби відповіла, могла б розплакатися просто під магазином, серед яблук, недопалків і мокрого снігу.

Весілля призначили за три тижні.

Усе відбувалося швидко, але не казково. Не було білих коней, сотні гостей, музики до ранку. Було задушливе приміщення РАЦСу, жінка зі втомленим обличчям, букет із білих троянд, який Марія тримала так міцно, що шип уп’явся в палець. Був батько в єдиному костюмі, що висів на ньому мішком. Була мати, бліда, але з акуратно підфарбованими губами. Була Ганна в бордовій сукні, із вдоволеним блиском в очах. Був Власенко, який стояв біля дверей і вдавав, що випадково опинився поруч.

І був Арман.

У день весілля він виглядав іще старшим. Сива борода, строгий костюм, темна тростина зі сріблястим набалдашником. Він рухався обережно, але Марія кілька разів помічала дивину: коли ніхто не дивився, його рука з тростиною не спиралася на неї по-справжньому. Ніби він грав хворого.

Під час церемонії він вимовив «так» рівно. Марія сказала своє «так» так тихо, що працівниця РАЦСу попросила повторити.

— Так, — сказала вона голосніше.

Слово впало між ними, як камінь.

Після підпису Арман нахилився до неї й тихо сказав:

— У вас кров.

Вона опустила очі. На пальці, що стискав букет, виступила червона цятка.

Він дістав білу хустинку. Справжню, тканинну, не паперову. Марія не хотіла брати, але кров уже стікала до долоні. Він обережно простягнув хустинку, не торкаючись її.

— Дякую, — прошепотіла вона.

Ганна помітила цей жест і всміхнулася. Марії стало гидко від думки, який вигляд це мало збоку: старий багатий чоловік ніжно піклується про молоду бідну дружину.

Після РАЦСу була вечеря в маленькій залі ресторану. Марія майже нічого не їла. Мати намагалася всміхатися, батько пив воду й увесь час тер підборіддя. Ганна виголосила тост про «несподівані повороти долі» й «мудрість приймати допомогу». Власенко підняв келих і сказав:

— За нові союзи. І за старі зобов’язання, які нарешті закриті.

Арман подивився на нього холодно.

— Старі зобов’язання закриваються документами, Сергію. Не тостами.

Власенко ледь помітно напружився.

— Звісно.

Марія вловила цей обмін поглядами й відчула, як усередині ворухнулася перша справжня підозра: ці двоє не були союзниками. Принаймні не повністю.

Пізно ввечері її привезли до квартири Армана.

Це був не палац, а простора квартира в новому будинку, надто тиха й чиста. Великий передпокій, світлий камінь на підлозі, запах дерева й дорогого мила. У вітальні — низький диван, книжкові полиці, скляний стіл. Жодної зайвої речі. Наче тут не жили, а чекали перевірки.

Жінка років п’ятдесяти, яка представилася Світланою, показала Марії кімнату.

— Це ваша спальня. Ванна поруч. Якщо щось потрібно — телефонуйте за внутрішнім номером. Пан просив не турбувати вас без потреби.

Марія кивнула. Сумка з її речами стояла біля ліжка. Старий светр, джинси, фотографії, мамина хустка, книжка, яку вона не дочитала. Усе це виглядало тут бідно й уперто.

Коли Світлана пішла, Марія сіла на край ліжка й нарешті дозволила собі зігнутися. Її нудило від утоми. За весь день вона трималася рівно, майже дерев’яно, і тепер тіло вимагало розплати: плечі ламало, скроні стукали, у горлі стояв клубок.

За годину у двері постукали.

Вона завмерла.

Стук повторився. Неголосний.

— Маріє, — почула вона голос Армана. — Можна увійти?