Вона вийшла заміж, щоб урятувати родину від боргів, не підозрюючи, хто насправді ховається за образом старого

— Так.

— Нікому їх не віддавайте. І нікому не кажіть, що подзвонили мені. Завтра об одинадцятій зможете під’їхати?

— Навіщо?

— Для того, що ваш договір дивний. Не поганий. Саме дивний. Людина, яка його підготувала, явно хоче вас захистити. А от люди навколо вас, можливо, хочуть іншого.

Марія сіла на сходинку. Внизу грюкнули двері, хтось зайшов у під’їзд, обтрушуючись від снігу. Вона притисла телефон до вуха так сильно, що заболіла щелепа.

— Ви знаєте Армана?

— Я знаю людину, яка попросила мене бути доступною для вас.

— Він небезпечний?

Ірина не відповіла одразу.

— Небезпечні ті, хто квапить вас підписувати, не даючи читати.

Наступного дня Марія збрехала матері, що йде в аптеку й до подруги. Їй було соромно за цю брехню, але ще страшніше було уявити, як Ганна дізнається про юристку. В офісі Ірини пахло кавою, паперами й свіжими мандаринами. Невеликий кабінет, полиці з теками, на підвіконні товстянка в глиняному горщику. Ірина виявилася жінкою років сорока, з коротким темним волоссям і спокійними очима.

Вона читала договір майже годину. Робила помітки олівцем, іноді хмурилася.

— З юридичного погляду вас тут справді закрили з усіх боків, — сказала вона нарешті. — Але є неприємна деталь.

Марія напружилася.

— Яка?

— Ваш батько підписав додаток, якого у вас у конверті немає.

— Що за додаток?

Ірина повернула до неї копію першої сторінки.

— Тут є посилання на додаткову угоду про передачу права вимоги боргу. Вона має бути додана. Її немає. Без неї ми не розуміємо, кому саме зараз належить борг і хто насправді виграє від угоди.

— Власенко?

— Можливо. Або той, хто стоїть за ним. Питання в іншому: чому ваш майбутній чоловік дав вам майже ідеальний шлюбний договір, але не дав головного документа щодо боргу.

Марія згадала, як Арман напружився, почувши голос Ганни за дверима. І його фразу.

— Може, він сам не знає?

— Багаті люди рідко не знають, куди йдуть їхні гроші, — сухо сказала Ірина. — Але іноді поряд із багатими людьми є посередники, які знають надто багато.

Вона зробила копії, повернула папери Марії й сказала:

— Я можу представляти ваші інтереси, якщо ви офіційно доручите. Але вам доведеться витримати тиск. Вони почнуть квапити, тиснути на матір, на батька, на почуття провини.

Марія криво всміхнулася.

— Уже почали.

— Тоді хоча б не залишайтеся сама.

Марія вийшла від Ірини з текою під пальтом. На вулиці йшов дрібний крижаний дощ. Вона дійшла до зупинки, але не сіла в автобус. Натомість довго стояла під козирком магазину, дивлячись на сірі калюжі, і думала про Павла. Подзвонити? Не подзвонити? Хотілося почути живий голос людини, яка знала її до всього цього бруду. До боргів, угод і старих із сивою бородою.

Вона набрала його номер.

— Машо, — сказав він одразу, ніби сидів із телефоном у руці.

Вона мовчала.

— Машо, пробач. Я ідіот. Я мав одразу тобі сказати. Ганна покликала мене, сказала, що ти погодилася, а я заважаю. Потім почала розповідати про борги, про погрози. Запропонувала гроші — я не взяв, клянусь. Але я злякався. Не за себе. За тебе. І замовк, як останній боягуз.

Марія слухала, і в неї тремтіли губи. Поруч жінка вибирала яблука в ящику біля входу, продавець курив під навісом, автобус шипів біля бордюру. Життя знову було надто звичайним.

— Я виходжу заміж, — сказала вона.

На тому кінці стало тихо.

— За нього?

— Так.

— Ти хочеш?

— А це має значення?

— Для мене — так.

Вона заплющила очі.

— Для мене теж. Але іноді значення не рятує.

Павло дихав у слухавку уривчасто.

— Я можу щось зробити?

— Не знаю.

— Скажи — я зроблю.

Вона хотіла попросити: «Забери мене». Хотіла, щоб він приїхав, схопив її за руку й відвів від усього, як у поганому серіалі. Але за її спиною були мати, батько, квартира, борг, операція, люди Власенка. Любов Павла не могла закрити банківський рахунок і зупинити тих, хто приходив без запрошення.

— Дізнайся про Ганну, — сказала Марія раптом. — З ким вона пов’язана. Чому вона так квапить. І про Власенка.

— Дізнаюся.

— Тільки обережно.

— Машо…

— Що?