Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

На його обличчі майнув біль. На одну мить Олені здалося, що він отямиться. У цій короткій тіні на його обличчі ніби промайнув колишній Тарас: той, хто стояв біля дитячого ліжечка, той, хто не міг говорити на похороні сина, той, кому Олена колись вірила без остачі. Але тінь зникла так само швидко, як і з’явилася. Чоловік над урвищем знову став чужим, холодним, остаточно рішучим. Він тільки випростався.

— Прощавай.

Пальці розтиснулися. Камінь пішов угору, небо розірвалося гілками й сірими плямами, вітер ударив у вуха. Олена падала, чекаючи страшного удару об каміння, але замість кам’яного дна її прийняли густі кущі на бічному уступі. Гілки тріснули під тілом, обдерли обличчя й руки, пом’якшили падіння. Різкий біль вибухнув у лівій нозі — такий, що вона не змогла навіть закричати.

Згори долинув голос Тараса, далекий і рівний:

— Пробач…

Потім зашурхотіли кроки. Він ішов геть. Лишав її внизу, певний, що довів справу до кінця, і Олена, провалюючись у темряву, зрозуміла: тепер між ними лежить не урвище, а щось глибше за будь-яку прірву…

Свідомість повернулася ривком, коли сонце вже хилилося до заходу. Спершу Олена не зрозуміла, де вона. У носі стояв запах сирої землі, розчавленого листя й власної крові. Потім біль у нозі піднявся хвилею, накрив її всю, змусивши застогнати крізь стиснуті зуби.

Вона спробувала поворухнути пальцями лівої стопи. Нічого. Нога розпухла, чобіт тиснув, кісточка була вивернута під неприродним кутом. Олена надто довго працювала в лікарні, щоб обманювати себе: перелом. Найімовірніше, зі зміщенням.

Вона спробувала підвестися. Світ поплив, до горла підступила нудота. Довелося знову опуститися в кущі й чекати, поки перед очима перестануть розпливатися темні кола. Місце, куди вона впала, виявилося вузькою розщелиною між великими валунами. Згори її майже напевно не було видно: чагарник закривав уступ щільним живим дахом.

Тарас думав, що вона розбилася на дні. Він хотів так думати. Він спеціально вибрав це місце.

Усвідомлення поверталося шматками, і кожен новий шматок ранив сильніше за попередній. Чоловік. Мар’яна. Дитина. Страхова виплата. Господарство. Удаваний, мабуть, спокій останніх місяців. Папери, які він усе підсовував: підпиши, так треба, потім буде простіше. Олена підписувала, не вчитуючись у кожен рядок, бо довіряла йому. Бо після смерті сина їй здавалося: якщо вже хто й лишився на її боці, то чоловік.

Вона заплакала не через перелом. Фізичний біль був гострий, зрозумілий, майже чесний. А зрада розливалася всередині каламутною отрутою. Шістнадцять років — ранкові сніданки, спільні турботи, Назарові перші кроки, його смішні слова, потім могила, біля якої вони стояли разом. Усе це Тарас поклав на одну шальку терезів, а на іншу поставив гроші й нову жінку. І вибрав.

Ніч прийшла холодна. Олена навкарачки, волочачи зламану ногу, доповзла до сухої щілини між камінням. Кожен ривок відгукувався в кісточці спалахом такого болю, що вона зупинялася й довго дихала, притискаючись чолом до землі. Діставшись укриття, вона забилася всередину, згорнулася, наскільки дозволяла нога, і натягла куртку до підборіддя.

Температура падала. Одяг, промоклий від листя й землі, не грів. Зуби цокотіли так, що боліла щелепа. У темряві ворушився ліс. Десь поруч шкреблися дрібні звірята, сухий лист злітав від невидимих лап, далеко внизу глухо перекочувалася вода. Іноді з глибини хащі долинав важкий кашляючий звук, і Олена завмирала, боячись вдихнути.

Вона намагалася міркувати тверезо. До дороги далеко. Стежка нагорі майже безлюдна. Тарас напевно відведе пошуки в інший бік, якщо взагалі дозволить їм наблизитися до гребеня. Кричати марно: голос не дійде до людей, зате звірі почують. Із переломом їй не вибратися.

Лишалося чекати. І це «чекати» було страшніше за біль.

Під ранок вона забулася рваним сном. Прокинулася від спраги. У роті пересохло, язик прилип до піднебіння, губи потріскалися. Сонце зійшло, але в розщелині було сиро й холодно. Ліва стопа за ніч збільшилася, шкіра біля кісточки натяглася й відливала синявою. Будь-який рух відгукувався гарячою пульсацією.

Десь праворуч, за кущами, вона почула слабке дзюрчання. Струмок. Метрів п’ятдесят — небагато для здорової людини й майже ціле життя для неї.

Вона виповзла назовні й спробувала підвестися. Варто було перенести вагу, як біль ударив у голову білим світлом. Олена впала на землю й прикусила губу, щоб не закричати. Тоді поповзла. Долонями чіплялася за коріння, ліктями зсувала мокре листя, здоровою ногою намагалася відштовхуватися. Зламана нога тяглася слідом, і кожен необережний поштовх виривав із неї стогін.

За десять метрів сили скінчилися. Піт заливав очі, серце билося нерівно, у вухах шуміло. Струмок усе ще звучав десь попереду, недосяжний, мучливий. Олена лежала обличчям у листі й розуміла: не доповзе.

Зворотний шлях виявився ще важчим. До кам’яної щілини вона дісталася вже надвечір, знесилена, тремтяча. Між двома каменями знайшлася маленька калюжа дощової води — брудна, з листям і землею. Олена пила її жадібно, по-звірячому, не думаючи про присмак гнилі. Вода була водою. Вона на кілька хвилин повернула їй здатність мислити.

У напівтемряві укриття Олена знову перебирала останні місяці. Тепер усе виглядало інакше. Тарас став не просто похмурим — він віддалявся. Не просто затримувався — ішов до іншої. Не просто цікавився паперами — готував її смерть. Страховка, довіреності, розмови про те, що господарство треба «оформити розумно». Вона згадувала його руки, які ввечері звично поправляли ковдру на їхньому ліжку, а вдень, можливо, вже прикидали, як штовхнути її з висоти.

Наприкінці другого дня почалася лихоманка. Нога стала гарячою, шкіра навколо перелому почервоніла. Спрага повернулася, сильніша, ніж раніше. Олена то провалювалася в каламутний сон, то розплющувала очі й не відразу розуміла, чи ще жива. Їй марилася кухня, холодна вода з крана, біла кружка. Потім — Назар, маленький, п’ятирічний, у тій синій кофті, яку вона потім так і не змогла викинути.

— Мамо, тримайся, — казав він уві сні серйозно, по-дорослому. — Рано тобі до мене.

— Назарчику, — шепотіла вона пересохлими губами. — Синочку…

Та дитина зникала, і разом із нею зникав світ.

До третьої ночі Олена вже майже не сподівалася. Вона лежала в кам’яній щілині, прикрита вологим листям, слухала, як навколо дихає ліс, і думала, що тіло її, може, знайдуть за місяць, за рік або не знайдуть ніколи. Тарас скаже: заблукала. Люди похитають головами. Потім звикнуть. А її господарство, батьківська земля, перейде до нього, як він і розраховував.

Ця думка пекла сильніше за лихоманку. Олена уявляла, як чужі руки відчинять батьківський будиночок, як рахуватимуть вулики, мішки, старі батькові інструменти, сушені материни трави, ніби все це можна виміряти лише вигодою. Їй хотілося підвестися хоча б з упертості, доповзти до людей, вимовити ім’я Тараса вголос. Але тіло не слухалося, голос ламався, а над розщелиною згущалася ніч, і здавалося, що ліс уже готовий закрити її слід мокрим листям…