Вона зрозуміла, що чоловік завіз її до лісу не випадково, і саме там знайшла свій шанс на порятунок

— Олено, ти чого зупинилася?

Голос Тараса вихопив її зі спогадів. Вона стояла посеред стежки, стискаючи ручку кошика так міцно, що пальці побіліли.

— Замислилася, — сказала вона й спробувала всміхнутися. — Іду.

Ліс попереду розступився, відкриваючи маленьку галявину. За нею починався кам’янистий підйом до скельного виступу. Тарас пішов першим, упевнено переступаючи з каменя на камінь. Олена дерлася слідом, притримуючи кошик, чіпляючись вільною рукою за виступи. Останні метри далися важко: мокрий камінь ковзав, дихання збивалося, серце калатало у скронях.

Але коли вони піднялися на майданчик, вона забула про втому.

Перед нею розкрився ліс — увесь одразу, величезний, безкраїй, осінній. Унизу сріблилася річка, вузька й холодна. По схилах лежали плями жовтих беріз, багряних кленів, темної хвойної зелені. Далеко, майже біля лінії неба, виднілися дахи селища, маленькі, мов іграшкові. Кам’яний гребінь здіймався над річкою на кілька десятків метрів, і від висоти паморочилося в голові.

— Тарасе, — видихнула Олена. — Яка краса… Я навіть не знала, що тут є таке місце.

Він стояв трохи позаду, не підходячи до краю. Обличчя його було непорушне, губи стиснуті, руки — в кулаках.

— Ти чого такий? — Олена озирнулася. — Тобі зле?

— Ні. Просто висоти не люблю.

— Тоді стій далі. Я тільки сфотографую, і підемо.

Вона підійшла до краю майданчика. Вітер відразу торкнув волосся біля скронь, холодною долонею провів по обличчю. Унизу, між камінням, темніли кущі й молодий підріст. Олена підняла телефон. На мить у згаслому екрані відбилося її обличчя: розчервоніле від підйому, втомлене, але живе, майже щасливе.

— Дякую, що привів, — сказала вона, не озираючись. — Справді. Давно в мене не було такого подарунка.

— Так, — відповів Тарас за спиною. — Місце хороше.

Голос у нього був не м’який і не радісний. У ньому лежало щось важке, глухе, як камінь у воді. Олена почула кроки: підошви шаркнули по плиті, потім ще раз. Чоловік наближався.

— Олено, — вимовив він тихо.

— Що?

— Олено.

Удруге її ім’я прозвучало чужим голосом. Вона ще не встигла озирнутися, коли обидві його долоні з силою вдарили її між лопаток.

Світ зірвався з місця.

Олена хитнулася вперед, повітря вилетіло з легень, кам’яна крайка метнулася під ноги й зникла. Вона інстинктивно викинула руки. Пальці ковзнули по мокрому каменю, зірвалися, знову зачепилися — і раптом знайшли вузький виступ. Тіло повисло над порожнечею. Ноги безпорадно гойднулися, чоботи вдарилися об стіну й не знайшли опори.

— Тарасе! — закричала вона, задираючи голову. — Тарасе, допоможи!

Нагорі з’явилося його обличчя. Він дивився вниз спокійно, майже втомлено. Не перелякано. Не з жахом. Так дивляться на справу, яка неприємна, але вже вирішена.

— Дай руку! — Голос Олени зірвався. — Я зараз упаду!

Тарас не ворухнувся.

— Пробач, — сказав він. — Інакше не виходить.

Слова не відразу дійшли до неї. Вони були надто безглузді, надто неможливі.

— Що ти кажеш? Тарасе, руку! Я не втримаюся!

Він нахилився ближче, ніби боявся, що вітер віднесе зізнання.

— Мар’яна чекає дитину. Нам потрібні гроші.

Олена кліпнула, намагаючись зрозуміти. Пальці німіли, нігті дряпали камінь, з-під них виступала кров.

— Яка Мар’яна?

— Моя. Пів року вже. Вона вагітна.

Страх раптом розсунувся, впускаючи всередину інше — крижане, сліпуче ясне розуміння. Чоловік привіз її сюди не миритися. Не показувати краєвид. Не повертати втрачене тепло. Він привіз її на край, щоб штовхнути.

— Ти… ти хочеш мене вбити?

— Не хочу, — сказав він роздратовано, ніби вона дорікнула йому через дрібницю. — Доводиться. Після нещасного випадку буде виплата. Господарство теж лишиться мені. Цього вистачить, щоб почати заново.

— Господарство? — Вона майже не чула власного голосу. — Земля моїх батьків?

— Тепер вона однаково має перейти мені. Я вже все підготував.

Олена дивилася на нього знизу вгору. На людину, з якою ховала сина. З якою мовчала ночами, коли горе не давало дихати. Якій вірила навіть тоді, коли він став холодним і злим. Усе їхнє життя стиснулося до його спокійного обличчя над краєм каменя й до фрази про гроші.

— Тарасе, — прошепотіла вона, відчуваючи, як виступ вислизає з пальців. — Заради Назара. Заради нашого хлопчика. Витягни мене…