Вони були певні, що залишаться безкарними, аж поки одного дня не зникли в лісі

Кирило засмикався ще до того, як на нього впав перший густий струмінь. Максим повільно облив медом волосся, обличчя, одяг, руки й ноги, особливо долоні та ступні. Кедр лишався нерухомим, кріплення не піддавалися. Крик Кирила злетів над галявиною, сполохав птаха з дальньої гілки й одразу потонув серед дерев.

То був крик не від болю — біль іще не почався. Кирило нарешті пов’язав докупи каністру, мурашники й три дерева. Погрози зникли, натомість з’явилися квапливі обіцянки грошей. Він називав будь-які суми, говорив про квартиру, машину, нове життя й запевняв, що батько виконає кожну умову.

Максим нагадав, що одного разу родина Гринюків уже платила за його мовчання, але ні мати, ні Оксана не отримали обіцяного. Тепер розрахунок ішов за іншою ціною. Він так само облив Романа й Дениса, намагаючись не дивитися на спотворені обличчя й не посилювати того, що відбувається, зайвими словами. Усе, що слід було сказати, вже прозвучало.

Біля кожного дерева Максим закріпив невелику пляшку води з трубочкою так, щоб людина могла дотягнутися губами. Він пояснив, що не хоче швидкої смерті від спраги: Галина Андріївна згасала повільно, розуміючи, що обіцяна допомога не прийде. Кирило перестав торгуватися й зашепотів, Роман заплющив очі, а Денис і далі беззвучно плакав.

Потім з’явилися білі картки. Над Кирилом Максим прикріпив ім’я загиблого вчителя Олексія Петровича Мельника. Над Романом — ім’я Галини Андріївни Кравченко і слова про смерть на самоті. Над Денисом розмістив картку Оксани Романенко з віком двадцять дев’ять років і короткою фразою: «Жива, але зламана».

Він звелів їм читати написи, поки ще можуть, зібрав порожню тару, стрічку й мішки, акуратно склав усе в кузов. На ступню Кирила заповзла перша мураха. Той смикнувся й видав тонкий, майже дитячий вереск. Від найближчого мурашника по траві вже рухалися нові руді цятки, приваблені солодким запахом.

Коли двигун завівся, Денис тихо покликав Максима. Він сказав, що міг зупинити все ще тоді, на дорозі, і знову попросив пробачення. Максим завмер, тримаючи руку на кермі. Відповів, що сім років намагався його пробачити, але біля могили матері й перед порожніми очима Оксани прощення скінчилося.

Фургон рушив. Максим не озирнувся, лише раз глянув у дзеркало: серед ранкової зелені виднілися три нерухомі постаті, що блищали від меду, а по траві до них тяглися руді струмки. З кожним метром крики слабшали, доки ліс цілком не поглинув їх…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇