Вони були певні, що зможуть виставити мені рахунок за три місяці життя в моїй же квартирі, але моя відповідь виявилася зовсім не тією, на яку чекали

Продовжувати суперечку Людмила Василівна не стала. Зігнувшись і затуляючись сумкою, вона швидко рушила до виходу. Діставшись передпокою, вона вискочила за двері й грюкнула ними так сильно, що з вішалки впала парасоля.

— Будь ласка, закінчи ефір, — попросив Тарас, кидаючись до дружини й простягаючи тремтячі руки. — Мене тепер друзі висміюватимуть. Начальник може мене звільнити. Пробач мені, тільки вимкни камеру.

Від колишньої поважності не лишилося нічого. Перед Оксаною стояв розгублений чоловік у м’ятій футболці, наляканий не власною поведінкою, а тим, що її побачили інші.

— Ось так інколи доводиться повертати дому нормальну атмосферу: спершу виявити джерело безладу, а потім перестати його обслуговувати, — промовила Оксана, востаннє спрямувавши на нього телефон. — На сьогодні майстер-клас завершено.

Оксана завершила трансляцію. Екран потемнів. Видаляти запис вона не стала — зберегла його й закріпила у верхній частині профілю. Це було надійніше за будь-які довгі пояснення й гарантувало, що нова спроба вимагати з неї гроші не залишиться прихованою сімейною розмовою.

Тарас опустився на підлогу біля дивана й обхопив голову руками. Телефон у кишені й далі без упину вібрував.

Наступного дня Тараса ніби підмінили. Без жодного зауваження він вимив посуд, виніс сміття й пішов на роботу. Ні про плату за сімейну рівновагу, ні про чоловічу енергію, ні про борг перед матір’ю в квартирі більше не згадували.

Оксана спокійно пила каву й стежила, як кількість переглядів учорашнього ефіру перевалила за сто тисяч. Потім вона повернулася до віденського стільця й довела дерев’яну поверхню до рівного м’якого блиску. У домі знову стало чисто й тихо. Після кількох днів гучних міркувань простір нарешті справді впорядкувався.