Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

Навіть їй самій на мить здалося, що голос звучить чужим.

— Мене пограбували в парку. Потрібна допомога.

На тому кінці запала тиша. Усього кілька секунд, але в них умістилося багато. Потім голос Михайла став жорстким і зібраним.

— Де ти? Наскільки серйозно? Лікар потрібен?

— Кафе біля головного входу. Удар по голові, забої, розсічення біля губи. Нічого критичного. Їх було троє. На мотоциклах. Поїхали приблизно п’ятнадцять хвилин тому. Забрали телефон, гроші, ланцюжок.

Михайло не став гаяти часу на зайві запитання.

— Залишайся там. Я підніму хлопців. Скоро будемо. Якщо щось зміниться — дзвони з цього номера знову.

Віра повернула телефон дівчині.

— Дякую. За мною приїдуть.

Та кивнула й обережно спитала:

— Може, кави? За рахунок закладу. Ви виглядаєте так, ніби вона вам справді зараз потрібна.

Віра хотіла відмовитися з гордості, але біль і втома виявилися чеснішими.

— Дякую. Я буду вдячна.

Вона сіла біля вікна. Дівчина принесла міцну каву й круасан.

— Поїжте теж, — сказала вона ніяково. — Після такого потрібні сили.

Віра не стала сперечатися. Кава обпекла язик, і це було навіть доречно: різке тепло повертало в тіло. Круасан вона з’їла майже машинально і тільки потім зрозуміла, що після тренування й удару справді голодна.

Поки вона чекала, розум уже працював звично. Троє. Діяли злагоджено. Місце вибрали заздалегідь або добре знали парк. Головний назвався Данилом — або дурний, або надто впевнений у безкарності. Борис ударив ззаду важким предметом. Худий, здається Леонід, займався рюкзаком і здобиччю. Мотоцикли старі: один із подряпиною на баку, другий із несправним глушником. Імовірно, крадені. Відходили швидко, але без паніки.

Це не була випадкова витівка. Це була схема.

Темний позашляховик зупинився біля кафе менш ніж за годину. З нього вийшли четверо. Першим — Михайло Зорін, високий чоловік за сорок, із коротко стриженим сивуватим волоссям і обличчям людини, давно звиклої тримати емоції під замком. За ним — Єгор Климов, широкоплечий кремезень із квадратною щелепою й руками, схожими на молоти. У підрозділі його поважали не лише за силу, а й за рідкісний спокій у найбрудніших ситуаціях.

Третьою зайшла Оксана Вересова. На перший погляд — тендітна жінка з довгою світлою косою й уважними очима. Але за м’якою зовнішністю ховався один із найкращих фахівців із технічної розвідки, людина, здатна знайти цифровий слід там, де інші бачили порожнечу. Останнім був Павло Миронов — молодий спостерігач і снайпер, мовчазний до крижаної нерухомості.

Вони були не просто колегами. Це була друга сім’я Віри. Люди, з якими вона ділила ризик, тишу перед операцією, втому після повернення і той особливий вид довіри, який не народжується у звичайному житті.

Михайло сів навпроти.

— Від самого початку. Усе, що пам’ятаєш.

Віра розповіла без зайвої емоційності. Час. Місце. Розташування доріжок. Опис нападників. Імена, що пролунали. Послідовність дій. Удар. Напрямок відходу. Мотоцикли. Татуювання Данила, вибитий зуб Леоніда, масивна постать Бориса, манера тримати праву руку. Вона описала навіть звук глушника й подряпину на баку одного з мотоциклів.

Пам’ять, натренована роками, зберегла більше, ніж звичайна людина встигла б помітити…