Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

Єгор стояв поруч, схрестивши руки на грудях. Обличчя в нього було кам’яне, але Віра знала: це не байдужість, а лють, замкнена під дисципліною.

Оксана слухала, вже розкриваючи ноутбук. Павло мовчав і дивився на Віру так, ніби подумки розраховував траєкторію удару, силу й наслідки.

Коли Віра закінчила, Михайло повернувся до Оксани.

— Скільки часу?

— Якщо вони тут не вперше, слід лишиться, — відповіла вона. — Камери біля виходів, старі заяви, обличчя, номери, телефони. Дай мені годину. Може, менше.

— Працюємо обережно, — сказав Михайло, оглянувши всіх. — Знаходимо, затримуємо, передаємо слідству. Без особистої самодіяльності. Зрозуміло?

Усі кивнули. Але в очах кожного горів той самий холодний вогонь, що й усередині Віри.

Оксана влаштувалася за столиком біля вікна, і маленьке кафе за кілька хвилин перетворилося на імпровізований командний пункт. На екрані ноутбука замиготіли карти, записи камер, вікна програм і бази даних. Дівчина за стійкою поглядала на неї з подивом, але запитань не ставила.

Спершу Оксана підняла записи з камер біля виходів із парку. Вона відмотала час, вивела кілька потоків одночасно й почала переглядати пришвидшено, чіпляючись поглядом за потрібні форми й рух. За двадцять хвилин три мотоцикли з’явилися на одному з екранів. Вони виїжджали через бічний вихід невдовзі після нападу.

Якість була не найкращою, але два номери вдалося розібрати частково. Перевірка показала очікуване: мотоцикли значилися викраденими. Для когось це стало б глухим кутом. Для Оксани — лише першою розвилкою.

Вона простежила маршрут за міськими камерами. Три мотоцикли рухалися в бік старої промислової зони на околиці, де занедбані склади, майстерні й напівзруйновані корпуси роками правили за сховок для тих, хто не хотів зайвих очей. Далі камери зникали, але даних було досить.

Ім’я Данило теж дало результат. Оксана знайшла Данила Грачова: двадцять шість років, судимості за грабежі й зберігання заборонених речовин, зв’язки з двома постійними спільниками — Борисом Ковальовим і Леонідом Швецем. Фотографія підтвердила головне: татуювання на шиї збігалися з описом Віри.

Оксана заглибилася в матеріали. Борис Ковальов — кілька епізодів насильства, нещодавно вийшов із виправної установи. Леонід Швець — крадіжки, шахрайство, умовне покарання. Усі троє крутилися в одному районі, усі мали зв’язки серед дрібного криміналу, усі неодноразово потрапляли в поле зору поліції.

Потім Оксана зробила те, що офіційно потребувало б довгого ланцюга дозволів. Вона запустила відстеження активних пристроїв, пов’язаних із Данилом та його оточенням. Система видала свіжу позначку неподалік старого складу в промисловій зоні.

Вона зателефонувала Михайлові.

— Знайшла. Старий склад на околиці промислової зони. Один із телефонів нещодавно засвітився поруч. Надсилаю координати, фотографії й досьє.

Чорний позашляховик уже рухався туди. За вікнами тяглися сірі корпуси, іржаві ворота, розбитий асфальт, стіни з облупленими написами. Місце ніби застрягло в минулому: порожні вікна, сміття, бродячі собаки й рідкісні люди, які відверталися від будь-якої машини, що їде надто повільно.

Віра сиділа поруч із Михайлом. Голова майже перестала боліти. Адреналін і холодна рішучість діяли краще за ліки.

Павло першим помітив склад.

— Цегляний корпус із синім дахом. Біля дальньої стіни три мотоцикли. Один із подряпиною на баку.

Михайло зупинив машину за сусідньою будівлею…