Вони були певні своєї переваги, але не знали головного про жінку перед ними

Рішення.

Вона дійшла до найближчої лавки на центральній алеї й сіла. Іти було важче, ніж сидіти. Голова паморочилася, на потилиці наливався болючий ґуля. Віра обережно торкнулася місця удару. Крові не було. Отже, били точно: достатньо сильно, щоб збити орієнтацію, але не настільки, щоб випадково вбити. Для вулиці — майже професійно. Це багато говорило про Бориса.

Перехожі кидали на неї швидкі погляди. Жінка в брудному спортивному костюмі, кров біля губи, розпатлане волосся. Хтось сповільнював крок, але ніхто не підходив. У великому місті люди вміють не бачити чужої біди, якщо вона вимагає участі. Віра не засуджувала. Вона надто добре знала, що страх робить із людиною.

За кілька хвилин свідомість остаточно прояснилася. Разом із нею прийшло розуміння помилки. Вона розслабилася. Дозволила собі бути звичайною жінкою на прогулянці. Вимкнула ту настороженість, яка зазвичай жила в ній навіть уві сні. У звичайний день звичайна Віра мала на це право. Але світ не питає, коли ти вирішила вважати себе вільною від небезпеки.

Вона підвелася й пішла до виходу. Кожен крок віддавався тупим болем у голові, але спина лишалася прямою. Навіть тепер виправка не дозволяла їй зігнутися й човгати.

Біля входу до парку працювало невелике кафе. За склом горіло тепле світло, усередині пахло кавою й випічкою. Віра зайшла. Дівчина за стійкою — зовсім молода, в охайному фартуху — підвела очі й завмерла. У її погляді промайнули переляк, розгубленість і співчуття.

— Вибачте, — сказала Віра рівно, хоча голос хрипів. — Мене щойно пограбували в парку. Забрали телефон і гроші. Можна скористатися вашим? Мені треба зробити один терміновий дзвінок.

Дівчина на секунду завагалася. У місті довіра стала розкішшю: надто багато історій про шахраїв, надто багато причин відвернутися. Але Віра трималася так, що її важко було сприйняти за людину, яка вигадала біду заради вигоди.

— Звичайно, — тихо відповіла дівчина й простягнула мобільний. — Вам потрібна допомога? Лікаря викликати? Поліцію?

— Дякую. Я впораюся. Лише дзвінок.

Віра відійшла до вікна й набрала номер по пам’яті. Михайло Зорін — її безпосередній командир, людина, якій вона довіряла беззастережно. Він бачив її сильною, злою, пораненою, втомленою, але ніколи — приниженою. Від цієї думки всередині боляче кольнуло.

Гудки тягнулися надто довго. Перший. Другий. Третій.

— Зорін, — пролунав нарешті низький голос.

— Михайле, це я…