Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

Дивився в темряву, яка поступово, дуже повільно починала сіріти на сході. Думав про шістьох, загиблих у засідці. Про конверт, який лежав у нагрудній кишені.

Він підготував його заздалегідь, кілька років тому. На той випадок, який усе не наставав. Тепер настав.

О 5:47, точно в строк, який він розрахував, на трасі з’явилися три машини. Він чув їхні двигуни задовго до того, як вони стали видимі. Чув, як вони зупинилися.

Як грюкнули дверцята. Як коротко й чітко перемовляються люди, що роблять звичну роботу. О 6:12 рація в його кишені, маленька, армійська, клацнула один раз.

Умовний сигнал. Усе. Він підвівся, підійшов до тапчана, обережно торкнув Оксану за плече.

«Прокидайся, час». Уранці він вивів її до траси. Через ліс, стежкою, яку знав як власне подвір’я.

Вона йшла поруч у його старих хутряних чоботях. Завеликі на два розміри, але це краще, ніж босоніж. Мовчали обоє.

Не тому, що не було про що говорити, а тому, що слова були б зайвими. На трасі стояла цивільна машина. Сіра, непримітна.

Водій мовчазний, у цивільному. Кивнув йому, не їй. «Довезе до обласного центру», — сказав він Оксані.

«Звідти роби, що вважаєш за потрібне. У селище можеш не їхати. Думаю, місце ще буде відкрите за кілька тижнів, коли все вляжеться».

Вона взяла конверт, який він простягнув. «Що тут?» — «Контакт. Людина в обласному центрі. Слідчий із центрального управління, не місцевий. Якщо захочеш дати свідчення, він їх прийме. Якщо не захочеш — твоє право».

Вона дивилася на конверт, потім на нього. «Ви залишитеся тут?» — «Так». — «Це не небезпечно після всього, що сталося?» Він ледь похитав головою.

«Мене немає. Я мертвий уже вісім років. Мертвих не шукають».

Оксана стояла біля машини й не знала, що сказати. Усе, що спадало на думку, було надто малим для цієї ночі. Надто звичайним.

«Дякую», — сказала вона нарешті. «Нема за що, — відповів він. — Живи. Це найкраща подяка з тих, які бувають».

Вона сіла в машину. Дверцята зачинилися.

Машина рушила. Останнє, що вона побачила в заднє вікно, — його силует на краю лісу. Нерухомий, темний, уже майже нерозрізненний на тлі дерев.

Потім машина повернула, і він зник. Прокурора Мороза затримали о 6:48 на трасі за два кілометри від місця, де стояв його позашляховик. Затримання пройшло чисто.

Троє супровідників не чинили опору. Поранений молодий залишився на задньому сидінні. Мороз вийшов сам, мовчки. Слідчий з обласного центру, той самий, чий контакт лежав у конверті, приїхав першим же рейсом і прийняв справу особисто.

Слідство тривало вісім місяців. Мороз спочатку мовчав. Добре мовчав, професійно.

22 роки в системі дають це вміння. Але система працює в обидва боки. Коли почали розмотувати фінансові потоки, а там було що розмотувати, першим заговорив водій, потім Тарас, потім другий.

Мороз заговорив останнім. На той час мовчати вже не мало сенсу. На суді з’ясувалося, що траса була його особистим підприємством упродовж шести років.

Одинадцять підтверджених епізодів. Одинадцять жінок, яких зупиняли на порожній дорозі. Вісьмох знайшли живими.

Хтось дістався до житла, хтось так само, як Оксана, натрапив на чиєсь вікно в темряві. Трьох не знайшли й досі. Мороз отримав 22 роки.

За іронією, рівно стільки, скільки він пропрацював у системі. На першому допиті слідчий спитав його, хто саме повідомив про затримання тієї ночі. Мороз відповів, що не знає.

Слідчий не наполягав. У нього вже була відповідь. Хоча в офіційних документах ця відповідь ніде не фігурувала…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇