Вони дали їй лише дві години, не підозрюючи, хто вже багато років ховався в цьому лісі

Вона не спитала, навіщо. Зрозуміла сама. Безсоння в неї минуло лише на третій рік.

Перші два роки прокидалася о третій ночі й лежала, слухаючи тишу. Не страшну тишу. Просто.

Живу. Та ніч поверталася не як кошмар. Радше, як дуже чіткий спогад, детальний до кожного відчуття.

Сніг під ступнями. Три промені ліхтарів між деревами. Жовтий вогник у вікні.

Сірі спокійні очі, які дивилися в темряву за її спиною. Вона ніколи не поверталася до того кордону. Не шукала його.

Не намагалася дізнатися, що з ним стало. Це було свідоме рішення. Не з байдужості, а з розуміння.

Він зник, бо хотів зникнути. Шукати його означало б не поважати це рішення. Іноді, рідко, раз на кілька років, вона думала про те, чи живий він.

Тепер йому було б 66 років, якщо він живий. Може, все ще там, у тому самому лісі, із тими самими трьома засувами на дверях. А може, ні.

Вона не знала. І це було правильно. Минулого грудня за одну ніч випав свіжий сніг.

Вона вийшла вранці на ґанок і побачила двір білим, незайманим, без жодного сліду. І чомусь одразу згадала сліди босих ніг у снігу.

Глибокі, нерівні, з темними цятками крові в кожному третьому відбитку. Вона стояла на ґанку й дивилася на сніг. Рудий кіт вийшов слідом, сів поруч, подивився на неї, потім на сніг.

«Морозе, — сказала вона йому. — Іди в дім. Холодно».

Кіт пішов. Вона постояла ще хвилину. Потім узяла з тумбочки в передпокої старий латунний компас.

Узяла машинально, як беруть річ, до якої звикли за 20 років. Розкрила долоню. Стрілка здригнулася, похиталася, завмерла.

Північ. Завжди північ. Що б не сталося.

Вона зімкнула долоню, повернулася в дім, поставила чайник. Сіла за стіл з історіями хвороби, які треба було розібрати до обходу. За вікном ішов сніг.

Тихий, рівний, справжній.