Вони КИНУЛИ ЇЇ в лісі й поїхали — не знаючи, ким вона була до вісімдесят дев’ятого
Але цей невідомий автор явно володів інформацією, за яку в ті роки вбивали тихо, швидко й без довгих розмов. І він розумів, що місцевому закону вірити не можна. Двері розчахнулися, вдарившись ручкою об стіну.
До кабінету зайшов Олег Михайлович Черненко. У свої 39 років цей старший слідчий виглядав на всі 50. Під очима залягли глибокі темні кола, краватка була недбало послаблена, а від пом’ятого піджака густо тхнуло дешевим тютюном.
З його відчиненого кабінету в кінці коридору долинав бадьорий синкопований ритм джазу, що грав із портативного радіоприймача. Цей життєрадісний, легкий звук створював гострий, майже знущальний контраст із важким мовчанням, що зависло над столом Марини. Черненко підійшов до столу, мовчки взяв жовті аркуші й швидко пробіг їх утомленими очима.
Його обличчя не виразило ні подиву, ні шоку, лише глухе роздратування. «У смітник!» — відрізав Черненко, кинувши аркуші назад на зелене сукно. «Анонімки до справи не пришиєш, Кравчук!» «Це вісім мертвих людей, Олеже!» — відповіла Марина рівним, тихим голосом, не змінюючи пози.
«Це шмат туалетного паперу». Черненко важко сперся долонями об край її столу, нависаючи над нею. «Дев’яносто другий рік надворі, Марино.
Країна по швах тріщить. Люди за цукор і талони горлянки одне одному рвуть. А ти хочеш лізти в глухий ліс через папірець без підпису? Там селище.
Там ліс— закон, а ведмідь — прокурор». Марина нічого не відповіла. Вона спокійно висунула нижню шухляду столу, дістала чистий офіційний бланк і взяла перову ручку.
«Ти з глузду з’їхала, Кравчук!» — голос Черненка втратив роздратовані нотки. У ньому проступила справжня непідробна тривога. «Там начальник відділу Роман Корнієнко.
Він одинадцять років у цьому кріслі сидить. Він попередніх начальників пережив, він переворот пережив, він увесь район під собою тримає. Ліспромгосп зарплату з серпня не платить.
Вони зараз кругляк ешелонами женуть наліво за живу готівку. Там вовки в погонах, Марино. Вони тебе зжеруть і не вдавляться».
«Відрядження № 412/Л», — методично, карбуючи кожне слово, промовила Марина, заповнюючи графи в бланку красивим дрібним почерком. Мета відрядження — перевірка фактів загибелі на виробництві. «Спусти це по інстанції!» Черненко вдарив кісточками пальців по столу, заглушаючи далекий джаз із коридору.
«Надішли офіційну телеграму. Нехай місцева прокуратура проводить перевірку. Нехай їхнє контрольно-ревізійне управління трясе.
Не лізь сама в це болото!» Марина відклала ручку. Вона повільно підняла голову й подивилася на колегу крізь товсті лінзи окулярів. У її погляді не було ні страху, ні виклику, лише абсолютний крижаний розрахунок.
«Якщо я надішлю туди офіційну телеграму, — промовила вона так тихо, що Черненкові довелося нахилитися, щоб почути, — то завтра вранці в місцевій амбулаторії цілком випадково прорве трубу опалення або станеться коротке замикання. І всі медичні картки цих вісьмох людей згорять дотла. А свідки, якщо вони взагалі є, раптом забудуть свої імена.
Папір у дев’яносто другому році просто загублять. У таких справах інстанцій не існує. Я маю поїхати сама, без попередження».
Черненко дивився на неї згори вниз. Перед ним сиділа типова архівна миша, жінка, яка лякалася гучного стуку дверей і годинами перекладала скріпки. Він зовсім не розумів, звідки в цій сірій непримітній оболонці взялася така моторошна самогубна впертість.
Йому й на думку не спадало, які саме навички виживання й допиту ховаються за її роговими оправами. Він бачив лише слабку жертву, що добровільно пхає голову в пащулісовим хижакам. Він важко зітхнув, потер обличчя долонею, зганяючи втому, і різким рухом вирвав перову ручку з її пальців…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
