Вони покинули дівчину, яку вважали безнадійною, але за п’ять років її повернення змінило все

Не тіла, а душі. Коли вовк потрапляє в капкан, він готовий відгризти собі лапу. Але що робити, якщо в капкані його вовченя? Передмістя, невелике селище.

П’ята ранку. Чорний «Мерседес» Павла Мироненка летів розбитою путівцем, провалюючись колесами в глибокі вибоїни. Підвіска стогнала, але Князю було байдуже.

Він вчепився в кермо побілілими пальцями, а в голові билася тільки одна думка. Встигнути. Дачне селище, куди привели координати, здавалося вимерлим.

Покошені паркани, забиті дошками вікна, гавкіт собак удалині. Мертва зона. Ідеальне місце, щоб сховати людину або поховати її назавжди.

Павло побачив потрібний будинок. Старий, почорнілий від часу двоповерховий зруб, на відшибі, біля самого лісу. Навколо ні душі.

Машини, на якій вивезли Кирила, не було видно. Мабуть, її сховали в гаражі або відігнали в ліс. Князь вилетів із машини, навіть не заглушивши мотор.

У руці був важкий автоматичний пістолет. Зараз у Князі клекотіла лють берсерка.

Він був готовий убити будь-кого, хто стане між ним і сином. Він зніс ударом ноги ветху хвіртку, підбіг до дверей. Вони були незамкнені.

Князь увірвався всередину. — Де ти, тварюко? — загорлав він, водячи стволом з боку в бік. — Виходь! Я тут! — У будинку було порожньо й темно.

Пахло пилом, старим деревом і ліками. Різкий, специфічний лікарняний запах хлорки й спирту, який тут, у цій глушині, здавався чужорідним і моторошним. Цей запах ударив Павлові в ніс, викликавши напад нудоти.

У напівтемряві коридору він побачив сходи, що вели до підвалу. Звідти, знизу, крізь щілини пробивалося яскраве, неприродно біле світло й долинав тихий, ритмічний писк медичного приладу. Князь кинувся до сходів.

Він збіг крутими східцями, готовий стріляти на ураження в будь-яку тінь, і завмер на останній сходинці. Підвал був перетворений на операційну. Стіни й підлога були затягнуті щільною прозорою поліетиленовою плівкою.

Посеред кімнати стояв масивний дерев’яний стіл, накритий стерильним блакитним простирадлом. Над ним висіла потужна безтіньова лампа, живлена від автомобільних акумуляторів у кутку. Вона заливала простір мертвотно-білим світлом.

На столі лежав Кирило. Він був роздягнений до пояса. Руки й ноги були зафіксовані широкими шкіряними ременями.

Голова закинута, у роті — загубник. Грудна клітка підіймалася й опускалася в повільному ритмі. До його руки була під’єднана крапельниця.

— Кирило! — видихнув Князь. Він зробив крок уперед, опускаючи пістолет, щоб кинутися до сина.

— Стій! — пролунав голос із тіні.

Князь різко розвернувся всім корпусом, зводячи зброю. Із темного кутка вийшла Оксана. На ній був синій хірургічний костюм, шапочка й стерильні рукавички.

Обличчя закривала щільна маска. Видно було тільки очі за скельцями окулярів — спокійні, уважні. Холодні очі лікарки, яка береться до рутинної роботи.

У правій руці вона тримала скальпель. Лезо хижо зблиснуло в промені лампи. — Відійди від нього! — заричав Князь.

Він цілився їй просто в перенісся. Відстань — п’ять метрів. Він не схибить.

— Кинь ніж! Кинь, або я рознесу тобі голову! — Оксана не злякалася. Не здригнулася. Не зробила й кроку назад.

Спокійно, плавно, не зводячи очей із чорної зіниці пістолета, вона підійшла до столу впритул і приклала гостре лезо скальпеля до шиї Кирила. Просто над сонною артерією. Там, де під тонкою шкірою пульсувало життя…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇