Вони вважали її звичайною куховаркою, аж поки події в лісі не відкрили її справжню сутність.

Саме відсутність слідів вразила Андрія Петровича найдужче. За роки роботи він бачив наслідки п’яних бійок, падінь на лісозаготівлі й нещасних випадків із технікою. Одного разу йому довелося рятувати робітника, якого переїхала важка машина. Але в кожній такій пригоді приміщення або земля довкола розповідали свою історію: перекинуті меблі, розкидані речі, сліди ніг, кров, уривки одягу. В їдальні все лишалося на місцях. Столи стояли рівно, стільці були засунуті, підлогу нещодавно вимили. Тільки біля однієї ніжки виднілася темна подряпина, надто мала, щоб щось пояснити.

Троє чоловіків були живі, і ніхто з них не перебував при смерті. У Левка постраждала кисть і, можливо, суглоб вище, але небезпечної втрати крові не було. Артем виглядав фізично цілим. Саме збереженість Бугая здавалася найтривожнішою. Людина, яка ще вчора заповнювала собою вулицю, тепер дозволяла себе оглядати з цілковитою байдужістю. Зовнішній світ перестав його зачіпати, ніби все суттєве вже сталося всередині.

На столі перед Бугаєм стояла майже порожня тарілка. Край іще зберігав тепло. Отже, він їв незадовго до приходу фельдшера або продовжував їсти, коли решта вже лежали на підлозі. Андрій Петрович не міг зрозуміти, який із варіантів правдивіший. Він окликнув чоловіка вдруге. Бугай кліпнув, погляд не змінився.

Лариса біля плити шаткувала цибулю. Рівний рух леза туди й назад був єдиним стійким звуком у приміщенні. Коли фельдшер спитав про те, що сталося, і почув відповідь про падіння, він ще раз подивився на сухі дошки. Потім зустрівся поглядом із Ларисою. На її обличчі не було ні прохання, ні погрози, ні бажання змусити його збрехати. Вона просто повідомила версію й залишила рішення за ним.

Андрій Петрович звик ухвалювати практичні рішення. У маленькому селищі інакше не можна було пропрацювати двадцять років: людина або вчилася швидко відрізняти потрібне від зайвого, або ламалася сама. За кілька секунд він зрозумів, що чоловіки не помирають, стороннього нападника шукати не треба і ніхто з присутніх не збирається вимагати розслідування. Бугай, який тримав у страху майже все селище, мовчав. Це мовчання означало більше за будь-яке пояснення.

Фельдшер узявся до Левка. Обережно перевірив чутливість пальців, привів ушкоджений суглоб у допустиме положення й наклав тугу фіксувальну пов’язку. Левко сидів, зціпивши зуби, але жодного разу не подивився йому в обличчя. На запитання відповідав рухом голови або й зовсім не реагував. Він міг говорити; просто кожне слово загрожувало відкрити те, що хотів приховати.

Артемові Андрій Петрович дав понюхати нашатир. Той різко вдихнув, сів і втупився у власні чоботи. Зіниці реагували нормально, дихання поступово вирівнялося, видимих ушкоджень фельдшер не знайшов. Однак від найменшого звуку з боку кухні Артем здригався. Він не хотів підводити очей, бо боявся знову побачити місце, де кілька годин тому звичний порядок перестав діяти.

Бугая оглянули останнім. Він без опору дозволив перевірити пульс, голову, руки й ребра. Усе робив за вказівкою, як людина, для якої те, що відбувається, позбавлене сенсу. Андрій Петрович закрив сумку і, не дивлячись на Ларису, спитав:

— Треба комусь повідомити?

Вона витримала коротку паузу.

— Ні.

Фельдшер кивнув.

— Руку подивлюся за тиждень, — сказав він Левкові.

Відповіді не було. Біля дверей Андрій Петрович зупинився, збираючись сказати ще щось, але передумав і вийшов. Надворі мороз ударив в обличчя. Він ішов до медпункту повільніше, ніж зазвичай, і довго стояв на ґанку з незапаленою цигаркою, дивлячись у бік лісу.

Ольга Сергіївна Бондаренко всю ніч бачила світло у вікні їдальні. Близько пів на першу її розбудив незрозумілий звук — не крик і не гуркіт, а короткий рух, якому неможливо було дати назву. Вона підійшла до вікна. На вулиці нікого не було, лампа й далі горіла, тіні за фіранкою майже не рухалися. Ольга постояла кілька хвилин і повернулася в ліжко, але до ранку так і не заснула…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇