Вони вважали її звичайною куховаркою, аж поки події в лісі не відкрили її справжню сутність.

Вона не здивувалася. Кілька місяців біля ліжка стояв приготований вузлик: білизна, мило, сухарі. Вини за нею не було, але вона знала апетит системи й розуміла, наскільки зручним матеріалом стають колишні розвідники, які мали справу з полоненими та секретними відомостями. За потреби підозру можна було виготовити з будь-якого факту.

Лариса вдяглася, застебнула всі ґудзики й відчинила двері. На майданчику чекали двоє в цивільному одязі й один співробітник у формі. Старший подивився на вузлик у її руці, і на його обличчі на секунду з’явилася не співчутливість, а професійна цікавість: жінка підготувалася заздалегідь, отже, розуміє устрій того, що відбувається.

— Лариса Михайлівна Коваль?

— Так.

— Пройдемо з нами.

Вона прикрила двері кімнати. У довгому коридорі горіла одна слабка лампа. За сусідськими дверима ніхто не спав, але жодні не відчинилися. Люди давно засвоїли правила страху й намагалися не ставати свідками. На сходах Лариса єдиний раз озирнулася, згадала недочитану книжку, потім повернулася й пішла вниз.

За кілька місяців етапний вагон повіз її до далекого виправного табору. Першу добу вона дихала через піднятий комір ватника. У тісному дерев’яному відсіку змішалися запахи карболки, сирого одягу, немитих тіл і застарілого страху. Потім нюх притупився, і стало легше. Лариса не вирішила, чи був це ще один набутий навик, чи звичайний захист організму. Різниця не мала значення: важливо було, що тепер запах не заважав спостерігати.

Дорога тривала вісім діб. У вагоні без вікон дні втрачали межі, тому час вона рахувала за зупинками. На великих станціях двері відсували, людей перераховували й видавали кожному ріденьку юшку з шматком липкого хліба. Вагу пайки Лариса визначала на око майже безпомилково — армійська звичка. Хліб вона з’їдала одразу, до останньої крихти. Табору ще не бачила, але вже розуміла головне правило голоду: їжа існує лише доти, доки перебуває в тебе в руках.

У відсіку їхало двадцять три особи. Сімох засудили за політичними обвинуваченнями, решта належали до кримінального світу й уже в перші години почали встановлювати власний порядок. Вони голосно вирішували, кому сидіти біля стіни, хто має посунутися, чия пайка може перейти до сильнішого. Політичні трималися окремо. Їхнє мовчання теж було різним: переляканим, виснаженим, порожнім. Лариса мовчала інакше — уважно. Вона запам’ятовувала обличчя, стосунки й кожен малопомітний рух.

Навпроти сиділа кремезна жінка років шістдесяти з повільними рухами й руками, загрубілими від довгої праці. Їла вона не кваплячись, не озиралася й ні з ким не заводила розмови. Молодий кримінальник із татуюванням на зап’ястку одного разу потягнувся до її хліба. Жінка лише підвела очі. У її погляді не було ні благання, ні погрози — тільки спокій людини, якій уже нічого віддавати. Хлопець прибрав руку й пересів. Лариса запам’ятала цю реакцію.

На третю добу, коли стукіт коліс заглушав голоси, вона спитала, куди їх везуть.

— У далекий лісовий табір, — відповіла жінка. — Я там уже була.

Ця фраза означала більше за докладну розповідь. Жінка одного разу вийшла звідти й тепер їхала знову; отже, знала, що допомагає вижити.

— Ганна Миронівна Сташенко, — відрекомендувалася вона. — Про статтю не питай. Тут у всіх знайдеться одна й та сама.

— Лариса Коваль.

— Чула на перекличці.

До кінця шляху вони більше майже не розмовляли. Цього виявилося досить, щоб Лариса зрозуміла: Ганна Миронівна довіряє людям лише в межах, які встановлює сама. У цьому не було ні вдавання, ні бажання сподобатися. Така чесність коштувала дорожче за показну доброту.

Табір зустрів етап у ранніх сутінках. Над огорожею горіли прожектори, і сухий сніг у їхніх променях здавався білими перешкодами. З кількох боків долинав рівний гавкіт службових собак. У ньому не було люті — тільки звична робота, від чого звук ставав іще неприємнішим. Огляд тривав довго. У Лариси забрали бритву, шнур, запасний металевий ґудзик, перетрусили вузлик і обмацали кожен шов ватника.

Молодий охоронець із почервонілими від холоду руками знайшов ножа з бакелітовою ручкою.

— Звідки?

— Кухонний. Я кухарка.

— Тут усі кимось були, — всміхнувся він і поклав ножа до шухляди.

Лариса дивилася не на охоронця, а на те, куди він сховав річ. Ножа слід було повернути, але пізніше. Спершу треба було потрапити на кухню…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇