Вони зажадали, щоб я подарував їм житло й з’їхав, не підозрюючи, що я вже ухвалив інше рішення

Минув рік від Сашиного приїзду. І нічого не змінилося. До березня наступного року племінник уже заробляв більше, ніж Олег отримував на піку своєї кар’єри.

Принаймні, так випливало з уривків телефонних розмов. Бонус за реліз, премія за перепрацювання, підвищення до мідла. При цьому на столі в кухні, як і раніше, стояли продукти, які купував Олег.

Рахунки за комуналку так само приходили на його ім’я. І він сам тягав пакети з магазину сходами на четвертий поверх. Ліфта в старому будинку не було.

Олег чекав, що племінник сам запропонує. Але ж не може дорослий чоловік не розуміти, що живе на всьому готовому. Не може не бачити, що дядько витрачається.

Мав би ж здогадатися, сам підійти, сказати: «Дядьку Олеже, давай я тепер за комуналку платитиму». Або хоча б продукти почне купувати. Нормальні, не тільки хліб із молоком.

Але Саша не пропонував, а Олег не просив. Соромно було. Усе ж таки рідня, не чужа людина.

Як це, гроші з племінника вимагати? Або ще гірше, виганяти? Лариса потім не пробачить. Скаже, рідного племінника на вулицю виставив. І матиме рацію.

Куди хлопцеві йти? Знімати квартиру в столиці дорого. А додому повертатися? Там роботи немає. От і терпів Олег.

Думав: нічого, владнається, хлопець подорослішає, зрозуміє. Одного вечора, коли Олег розбирав чеки, підраховуючи витрати, він натрапив на оплату ноутбука. 72 тисячі.

Півтора року тому. Ні копійки не повернув. Він хотів поговорити з племінником, але той прийшов додому збуджений, з блискучими очима.

— Дядьку Олеже, я познайомився з дівчиною. Вона… вона неймовірна.

І Олег знову промовчав…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇