Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого
Ворона переступила лапами. Кігті продавили пуховик, але не боляче — просто відчутно, переконливо, по-справжньому. Птаха повернула голову й подивилася їй просто в око. У цьому погляді не було ні вдячності, ні прохання, ні людського змісту, який Галина Данилівна могла б точно назвати. Але було впізнавання.
— Зачекай, — сказала вона ледь чутно.
Вона повільно розкрила пакет, насипала крихти на долоню в рукавиці й підняла руку до плеча. Ворона нахилилася, взяла дзьобом крихту, підкинула, впіймала, проковтнула. Потім другу. Третю. Їла акуратно, без метушні, ніби не була голодна, а прийшла виконати ще один, останній, важливий жест.
— Їж, моя хороша, — шепотіла Галина Данилівна. — Їж.
Сльози не текли, але очі наповнилися водою — від морозу, від напруження, від неможливості повірити, що ця птаха сидить біля самого вуха, довіряючи їй вагу свого тіла й гостроту кігтів.
Коли крихти на долоні скінчилися, ворона ще мить дивилася на неї впритул. Потім каркнула. Тихо, майже хрипко. Підстрибнула, розправила крила — і Галина Данилівна мимоволі хитнулася від раптової легкості на плечі.
Птаха пішла в бік лісу за магістраллю, туди, де за річкою темніли осики. Мабуть, там було її гніздо. Або просто місце, яке для неї означало дім, недоступний людському поглядові.
Галина Данилівна ще довго стояла біля годівнички, дивлячись у небо. Із будки виглянув Кравченко.
— Змерзнеш! Заходь!
— Зараз.
Вона повернулася не одразу. У будці поставила чайник, зняла рукавиці, поклала пакет із крупою на стіл. Кравченко подивився на неї уважно.
— Ти чого така?
— Яка?
— Не знаю. Ніби щось сталося.
— Вона прилітала.
— Ворона?
— Вона. На плече сіла.
Кравченко помовчав, потім налив собі чаю.
— Ну значить, не забула.
— Не забула.
Вони випили чай майже мовчки. Перед виходом Кравченко затримався біля дверей.
— Галина Данилівно, ти взагалі як?
Вона не відразу відповіла.
— Знаєш, Іллічу, я ж прийшла сюди просто заробити. Думала, посиджу зиму, може, весну, поки вдома зовсім сутужно. А вийшло так, що за останні п’ятнадцять років нічого більш дивного й важливого зі мною не траплялося. Машина, птаха, чужа зникла людина, його дружина… І я посеред усього цього. Я не знаю, як назвати. Не подвиг, звісно. Просто історія. Маленька, але моя.
Кравченко кивнув.
— Гарна історія.
— Гарна.
Він пішов. Галина Данилівна лишилася сама біля вікна. За склом стояв зимовий ранок: сірий, тихий, із машинами, засипаними снігом, із порожнім місцем біля паркану, з годівничкою на стовпі. Десь за магістраллю в осиковому лісі була ворона з білим пером. Вона знала Романа, знала Кузю, знала старий седан і тепер знала Галину Данилівну.
Іноді Галина Данилівна думала про Романа Литвиненка. Чи встиг він побачити Веру Григорівну? Що сказав їй, коли зайшов? Чи зумів попросити пробачення так, щоб це не прозвучало порожніми словами? Чи зможе вона пробачити його не за страх, не за втечу, а за те, що залишив її одну в невідомості?
Вона не знала. Ці питання були вже не її. Чужа сім’я мала сама пройти свій важкий шлях — крізь образу, полегшення, злість, розмови й мовчання. Галина Данилівна могла тільки сподіватися, що одного дня Роман знову вийде на балкон, накришить хліба на перила й подивиться в небо, де, може, майне знайоме крило.
Але зате вона знала інше. Удома її щовечора чекав Павло. Чекав з пів на п’яту, з третьої, інколи, мабуть, від самого ранку, хоч не казав. Чекав її кроків у коридорі, звуку ключа, звичного шелесту сумки біля дверей. І вона поверталася.
Щовечора. Потім зранку знову йшла. Потім знову поверталася.
У цьому теж була вірність — не гучна, не помітна, не та, про яку пишуть у документах або розповідають сусідам. Проста вірність однієї живої істоти іншій: прилітати до одного місця, триматися поруч, не давати зникнути без сліду, пам’ятати, навіть коли більше ніхто не дивиться.
Галина Данилівна допила чай, підвелася й натягла рукавиці. Час обходу ніхто не скасовував. Вона вийшла з будки, прикрила двері плечем і пішла між рядами машин.
Сніг рипів під підошвами. Повітря було колюче, чисте; з труб далеких будинків підіймалися тонкі димки й розчинялися в синьому просвіті над низькими дахами. Машини стояли нерухомо, під білими шапками, кожна зі своєю мовчазною бідою чи дрібницею: у когось прострочений штраф, у когось забуті документи, у когось життя просто відвернулося на кілька тижнів.
Десь високо пролетіла птаха. Галина Данилівна не підвела голови одразу. Може, та сама. Може, інша. Тепер це було вже не так важливо.
Якщо буде та — прилетить сама. Сяде на годівничку, на стовп, може, знову на плече. Якщо не прилетить — значить, у неї є свої ліси, свої дахи, свої дороги над містом і своя пам’ять.
Галина Данилівна зупинилася біля порожнього кутка, де колись стояв синій седан. Сніг там лежав рівно, без слідів. Вона постояла недовго, поправила шарф і пішла далі.
Вона знала: десь ця ворона живе. Десь пам’ятає. І цього було досить.