Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого
Галина Данилівна нахилилася й поклала голову йому на груди.
— Я тебе люблю, Пашо.
Він не міг обійняти її обома руками. Одна майже не піднімалася. Але другою, слабкою, теплою, провів по її волоссю. Вони лежали так довго, не говорячи. За вікном проїжджали рідкісні машини, на кухні холонув суп, а в кімнаті було чути тільки його нерівне дихання.
За два тижні життя на майданчику майже повернулося в колишнє русло. Папери знову стали паперами, водії знову сперечалися про штрафи, Кравченко знову бігав між воротами й будкою. Синій седан більше не стояв біля паркану. Його місце зайняла громіздка стара вантажівка, і дальній куток утратив ту дивну притягальність, яку мав раніше.
Наступного дня після візиту до Вери Григорівни Галина Данилівна принесла з дому стару дерев’яну годівничку. Павло колись зробив її на зиму, ще до хвороби. Дошки потемніли, дах трохи перекосився, але тримався міцно. Вона прибила годівничку до стовпа біля будки й стала щоранку насипати туди крихти, гречку, шматочки ковбаси, що лишалися після сніданку.
Птахи знайшли корм швидко. Синиці миготіли жовтими грудками, горобці билися на краю, голуби нахабно штовхалися, інколи прилітали ворони — звичайні, без світлого пера. Та сама не з’являлася.
Галина Данилівна казала собі, що й не чекає. Годівничка не для однієї птахи, а для всіх. Та щоразу, підсипаючи крихти, вона все одно краєм ока перевіряла небо над магістраллю.
Листопад минув важко й сиро. Перший сніг випав, розтанув, потім знову ліг і вже затримався на дахах машин. Майданчик став тихішим: узимку евакуатори працювали гірше, водії приїздили рідше, і між рядами частіше гуляв тільки вітер.
На початку грудня зранку вдарив мороз. Не лютий, але ясний, градусів десять, такий, від якого повітря стає скляним, а звук кроків по снігу — сухим і крихким. Галина Данилівна вийшла до годівнички в пуховику, шапці й теплих рукавицях. В одній руці тримала пакет із крупою.
Вона підняла кришку годівнички, висипала жменю, поправила замерзлі крихти. І раптом збоку щось темне прорізало повітря.
Галина Данилівна не встигла обернутися. Вага опустилася їй на плече, точніше — на високий комір пуховика. Щось живе, тепле, сильне стиснуло тканину гострими кігтями.
Вона завмерла. Навіть дихання затримала, боячись сполохати.
Потім дуже повільно повернула голову.
Поруч із її вухом сиділа ворона. Чорна, блискуча, велика. На лівому крилі, як сивий штрих, лежало світле перо.
— Це ти, — прошепотіла Галина Данилівна. — Повернулася…
