Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

За тиждень Галина Данилівна спитала про автомобіль у начальника. Арсен Ілліч Кравченко був чоловіком кремезним, важким, із постійно вологим обличчям і звичкою говорити так, ніби кожна зайва фраза відбирала в нього сили. Вдень він майже не сидів на місці: їздив на службовому позашляховику по чергову затриману машину, повертався, перевіряв папери, сварився з водіями, знову їхав.

Галину Данилівну він тримав охоче: не п’є, не пліткує, не вимагає неможливого й згодна на такі гроші, за які кремезний чоловік тільки рукою махнув би.

— Іллічу, — сказала вона, коли він укотре зайшов у будку й почав нишпорити в теці, — синій седан біля паркану чий?

— А тобі яке діло?

— Давно стоїть.

— Ну стоїть. У нас тут усі стоять.

— Власник не з’являвся?

Арсен Ілліч підвів на неї очі, примружився.

— Не з’являвся. Там уже борг набіг такий, що скоро простіше на торги відправити. Машина старенька, ремонт дорожче викупу стане. От людина й плюнула, швидше за все.

— А прізвище?

— Галина Данилівно, тобі навіщо?

Вона не відвела погляду.

— Спитала. Не заборонено ж.

Кравченко зітхнув, але все-таки розгорнув теку, перегорнув кілька аркушів, знайшов потрібний.

— Литвиненко Роман Кирилович. Шістдесят п’ятого року народження. Адреса вказана міська. Все, задовольнила цікавість?

— З ним нічого не сталося?

— Звідки я знаю? Тут одні виїжджають, інші хворіють, треті просто кидають залізяку й роблять вигляд, що її ніколи не було. Не моє діло.

Галина Данилівна більше не розпитувала. Тільки кивнула, ніби почутого їй досить. Але від тієї розмови вона дивилася на ворону уважніше, наче птаха могла підтвердити або спростувати те, що сказав начальник, і ніби знала про синю машину більше за людей…