Ворона три місяці сідала на дах однієї машини на штрафмайданчику. Коли розкрили — ПОСИВІЛИ від побаченого

Наприкінці місяця стало ясно: ворона прилітає не лише зранку. Іноді вона з’являлася ввечері, коли Галина Данилівна вже збиралася зачиняти ворота. Іноді — в найнiмiший час після обіду, коли в будці пахло підігрітою гречкою, а на майданчику все завмирало. Одного разу птаха прилетіла під зливою.

Звичайні ворони в таку погоду ховаються під навісами, туляться до стін, перечікують. А ця опустилася на дах седана, настовбурчилася, витримала ливень, посиділа ще трохи й полетіла так само мовчки, як завжди.

Галина Данилівна стояла біля мутного вікна й відчувала, як усередині піднімається тривога. Це не був випадковий пташиний примх. Не блиск фарби, не тепло даху, не крихти, занесені вітром. Ворона поверталася туди з якоїсь своєї причини, а людина, що дивилася на неї з будки, цієї причини поки не розуміла.

У жовтні Павло вперше попросив її не їхати на зміну.

— Галю, — прошепотів він уранці.

Після інсульту він говорив тільки пошепки: губи з одного боку майже не слухалися, і кожне слово давалося з зусиллям.

— Сьогодні зле. Залишся.

Вона сиділа на краю ліжка, вже в теплих панчохах, із зібраною сумкою біля ніг.

— Пашеньку, не можу. Сиділці платити треба, а зміну втрачати — чим потім закривати?

— Один день.

— Один день у нас теж гроші. Я Марину лишу, в обід приїду, відпущу її на годину й побуду з тобою. Потерпиш?

Він заплющив здорове око. Це означало згоду, але Галина Данилівна знала: йому страшно лишатися без неї, а їй страшно йти. Все одно вона поїхала.

На майданчику було мокро й сірo. Мрячило з самого ранку, асфальт блищав, ніби по ньому провели долонею. Галина Данилівна відчинила ворота, переодяглася, поставила чайник і сіла біля вікна.

Ворона вже сиділа на синьому седані.

Десять хвилин жінка дивилася на птаху, забувши про чай. Потім підвелася, застебнула пуховик, натягла шапку й пішла між рядами машин. Йшла обережно: під ногами ковзало, між кузовами стояла холодна сирість.

Біля седана вона зупинилася за три кроки. Ворона не злетіла. Тільки повернула голову, блиснула круглим чорним оком і ніби дозволила підійти ближче.

Галина Данилівна обійшла машину ззаду, протиснулася у вузький проміжок між крилом і парканом. Місця було так мало, що довелося йти боком, тримаючись долонею за вологий метал. І там, на капоті, вона побачила маленьку купку тонких гілочок.

Гілочки лежали не абияк. Їх було кілька, сухих, із рештками скрученого листя. А між ними щось ледь мерехтіло.

Галина Данилівна нахилилася.

Сережка. Маленька, золотиста, з рожевим камінчиком. Замочок цілий, акуратний. Річ лежала так рівно, ніби її не загубили, а поклали навмисне — просто в самісінький центр дивного пташиного приношення…