Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Одні крутили пальцем біля скроні, інші казали, що Богдан зовсім здав після похорону. Треті, навпаки, визнавали, що якби не він, могила до вечора точно б поповзла в яр. Остап брав усю провину на себе й сварився з кожним, хто починав шепотіти про лихі знаки.

Оксана мовчала й тільки прала його куртку двічі поспіль, бо запах сирої землі в’ївся так, що не сходив. Богдан майже не бував удома. Він перевіряв схил, тягав каміння, укріплював край, забивав кілки.

А надвечір одного разу спустився до поваленої сосни. Під корінням було тихо. Він постояв трохи.

Хотів уже йти, коли з темряви долинув короткий слабкий писк. Живий, упертий. Богдан мимоволі всміхнувся, хоч губи одразу звело.

На третій вечір він приніс туди мішок сухого сіна й залишив його трохи осторонь, щоб людський запах не ліг просто на лежанку. Потім повернувся додому, відчинив материнську шафку й уперше без злості, без гіркоти спокійно перебрав усі її пляшечки, бинти, ганчірки, мішечки з травами. На дні лежала та сама іржава петля з дроту, знята колись із вовчої лапи.

Він узяв її двома пальцями, потримав і виніс надвір. Там, біля стосу дров, стояло відро з дощовою водою. Богдан довго дивився на криву залізяку, а потім розтиснув руку.

Петля пішла на дно без сплеску, тільки кола пішли по темній поверхні. Коли стемніло, він знову піднявся на кладовище. Свіжий пагорб уже трохи осів, як і мав.

Хрест стояв рівно, хустка тихо ворушилася від слабкого вітру. За модриною темніла підправлена ним земля, місце, де ще вчора був осип і куди три ночі поспіль приходила вовчиця. Богдан поставив біля хреста маленький бляшаний ліхтар, запалив усередині свічку й відступив на крок.

Жодних красивих слів він не вигадав, та й не потрібні були слова. Він просто постояв трохи, потім узяв лопату на плече й пішов до хвіртки. Уже біля самого виходу його змусив озирнутися тихий шерех із боку лісу.

На кромці між чорними стовбурами майнула сіра тінь. Не підходячи ближче, не виходячи на відкрите місце, вовчиця коротко зупинилася. Біля її ніг щось ледь помітно ворухнулося.

Маленьке, низьке, ще невпевнене. Потім тіні ковзнули в темряву й зникли. Богдан подивився їм услід, поправив ремінь, що з’їхав із плеча, і зачинив за собою хвіртку.

Додому він ішов уже не через центр селища, а старою стежкою вздовж лісу. Тією самою, якою зазвичай ходив.