Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Вовчиця провела його поглядом і не пішла слідом. На кладовищі було ще темніше, ніж раніше. Лампа майже згасла, але ліхтаря вистачало.

Богдан вибрався нагору весь у глині, відтиснув воду з рукавів і знову взявся до роботи. Тепер уже без вагань. Просто робив, що треба.

Він розширив яму, зняв іще частину бічної землі, укріпив дошками схил і підпер труну так, щоб просілий край більше не тягло в порожнечу. Потім пішов до всюдихода, завів мотор і просигналив тричі. Це був старий селищний знак, на який зазвичай ніхто не їхав просто так, без причини.

За пів години прийшли Остап і Палич. Обоє мокрі, злі, не до кінця розуміючи, навіщо їх висмикнули вночі. Богдан показав їм яму.

Спершу вони мовчали. Потім Остап важко сів просто на мокру огорожу й сказав:

— От же я старий дурень.

Палич тільки перехрестився. До світанку вони втрьох працювали майже без розмов. Зняли ще землі з боку порожнечі, перенесли труну на нове, щільніше місце, трохи ближче до центру кладовища, де ґрунт не підмивало.

Робили все повільно, обережно, без метушні. Богдан не відчував ні сорому, ні страху перед тим, що скажуть потім. Усі ті слова лишилися десь поза цією ніччю.

Були тільки дерево, мокра глина, тягар, утома і тверда певність, що інакше не можна. Коли новий пагорб нарешті ліг рівно, небо на сході вже почало сіріти. Остап увігнав хрест глибше, випрямив його і, помовчавши, зняв шапку.

Палич витер обличчя рукавом.

— Людям що скажемо?

Богдан подивився на свіжу могилу, на дошки, якими вони засипали старий осип, на чорну кромку яру за модриною.

— Правду.

Палич зітхнув:

— Не всі повірять.

— Мені байдуже.

Вони пішли, залишивши його самого. Богдан іще довго стояв біля нового пагорба.

Дощ уже майже вщух. Із гілок капало рідше. Ліс на краю кладовища поступово відділявся від темряви, ставав видимим.

Спершу як одна суцільна стіна, потім як окремі стовбури, провали, кущі. І там, між двома молодими ялинами, він побачив її. Вовчиця стояла нерухомо, без дитинчат.

Отже, залишила їх унизу під корінням і піднялася сюди знову. Не до землі вже, не рити. Просто стояла й дивилася.

Богдан не ворухнувся. У цьому погляді не було нічого людського. І все ж він чомусь відчував у ньому не загрозу, а те дивне важке знання, яке іноді приходить після похорону, коли слів уже немає, а найголовніше все одно лишається між живими й мертвими невимовленим.

Він підійшов до хреста й поправив хустку, яка за ніч зовсім намокла й перекрутилася. Потім нахилився, взяв лопату й почав засипати стару яму біля модрини остаточно, досипаючи землю, утрамбовуючи чоботом, вирівнюючи край. Працював довго й мовчки.

Коли закінчив, випростався й подивився в ліс. Вовчиці вже не було. Наступні два дні селище гуло…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇