Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Світло вдарило їй в очі. Вона не вишкірилася, не кинулася вбік, тільки відступила на два кроки й одразу знову повернулася до землі. Богдан відчув, як по спині пройшов холод.

Звір не боявся його так, як мав би боятися. Він спустився мокрою травою до могили. Земля під чоботами розлазилася.

У повітрі стояв запах сирої глини, хвої й того важкого солодкуватого духу від вінків, який завжди тримається біля свіжого похорону. На хресті висіла та сама хустка, яку мати носила ранньою весною. Його дружина Оксана зняла її зі спинки ліжка і навіщось пов’язала на перекладину перед самим винесенням.

Богдан тоді хотів сказати, що це зайве, але промовчав. Тепер хустка ворушилася на вітрі, ніби хтось угорі смикав її за край. Вовчиця стояла збоку, майже впираючись лапами в осілу кромку пагорба.

Ліве вухо в неї було наддерте. На передній лівій лапі темніла стара смуга, наче від давно загоєного рубця. Богдан навіщось запам’ятав і це.

— Геть! — сказав він.

Він жбурнув у неї грудкою землі. Вона метнулася вбік, але не в ліс.

Відійшла, озирнулася й застигла, важко дихаючи. Потім знову подивилася на землю. Не на нього — на землю.

Богдан присів і спрямував ліхтар туди, де вона рила. Свіжу глину було розкидано навсібіч. Під верхнім шаром виднілася темна, вологіша земля.

Між корінням модрини тяглася вузька тріщина. Спершу він вирішив, що це просто земля осіла після дощу. Але коли нахилився нижче, йому здалося, ніби зі щілини тягне трохи теплішим повітрям.

Він завмер. Потім роздратовано видихнув і притис долоню до землі. Нічого, тільки вогкість.

Він уже хотів підвестися, коли почув не голос, не виразний звук — щось зовсім слабке, глухе, ніби в глибині шкребнули нігтем по дошці. Один раз, потім тиша.

Богдан повільно підвів голову. Вовчиця стояла за три кроки й дивилася просто на нього. У цю мить йому стало по-справжньому моторошно.

Він знав ліс, знав звіра, знав, як поводиться голодний вовк, як поводиться поранений, як поводиться вовчиця з виводком. Але нічого схожого він тут не бачив. Перед ним стояв звір, який три ночі поспіль приходив на людську могилу, копав в одній точці, слухав землю й не йшов навіть від світла.

Богдан увігнав лопату в край пагорба. Гаразд, подивимося. Перші пласти йшли важко.

Земля була ще сира після вчорашнього дощу. Але нижче траплялися спресовані грудки. Він намагався брати тільки бік, не лізти в середину.

Щоразу, коли лопата входила в ґрунт, він відчував у животі неприємний спазм. У голові стукало одне. Це могила матері.

Що б там не було збоку, він усе одно риє біля неї. Сам. Вовчиця не тікала.

Вона ходила півколом, то наближаючись, то відступаючи, тихо, без гарчання, з низько опущеною головою. Кілька разів вона коротко закидала морду й видавала дивний хрипкий звук, зовсім не схожий на виття. Радше на стриманий стогін.

Богдан відкидав землю, аж поки лопата раптом не пішла надто легко. Він не відразу зрозумів, що сталося. Просто під залізом зник опір, і край ями провалився всередину.

Сира земля осипалася, відкривши темну порожнечу між корінням. Звідти війнуло теплим, затхлим повітрям. Богдан устиг відскочити, перш ніж ще частина схилу з’їхала вниз.

З темряви долинуло тонке, ледь чутне пискляве скавуління. Він вилаявся пошепки, присів навпочіпки й спрямував ліхтар усередину. Спершу в промені блиснула тільки мокра глина, потім клубок сірої шерсті…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇