Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Зовсім маленький, злиплий, живий. Вовченя. Воно лежало боком у тісній ніші, придавленій землею й корінням.

Передні лапи дрібно тремтіли. Очі були розплющені, але каламутні, ніби воно вже майже нічого не бачило. Морда вся в багнюці.

Маленький рот беззвучно розтулявся. Богдан кілька секунд просто дивився, не вірячи. Потім повільно підвів погляд на вовчицю.

Вона вже не ходила колами. Стояла зовсім близько, майже біля краю осипу. І від напруження в неї тремтів бік.

І тоді Богдан зрозумів, що вона рила не до покійниці. Вона рила до цього. Він засунув ліхтар під пахву, опустився на одне коліно й обережно почав розбирати руками землю.

Лопатою там уже не можна було. Коріння дряпало пальці, холодне місиво забивалося під нігті, але він майже не відчував болю. Вовченя було затиснуте так, що один хибний рух міг зламати йому шию.

Богдан просунув долоню глибше, намацав під шерстю тепле тремтливе тільце й обережно витяг назовні. Вовченя виявилося легшим, ніж він сподівався. Майже нічого не важило, тільки тремтіло й слабо пищало.

Вовчиця ступила крок уперед. Богдан завмер. Серце вдарило так, ніби ляснуло в грудях.

Він розумів, що зараз перебуває на відстані стрибка. Вовчиця бачила в нього в руках дитинча. Звичайний звір рвонув би одразу.

Але вона не рвонула. Тільки притисла вуха, важко видихнула й іще нижче опустила голову. Богдан повільно поклав вовченя на землю, просто на свій брезентовий дощовик.

— Забирай.

Голос у нього став хрипкий і чужий. Вовчиця підійшла так близько, що він побачив на її морді засохлу багнюку й білий короткий шрам над оком.

Вона обережно взяла вовченя за карк, підняла, зупинилася й подивилася на осипану яму. Потім на Богдана. І тільки після цього розчинилася між могилами й кущами, наче її взагалі не було.

Богдан сидів на мокрій землі й слухав, як у нього гуде кров у вухах. Над кладовищем тягнувся вітер. Десь удалині стукнула гілка.

Хустка на хресті ляснула раз, удруге. Він повільно встав, підійшов до ями й знову посвятив усередину. Порожнеча йшла далі під край пагорба.

Там виднілося сплутане коріння, чорна пухка земля й вузький хід, який, схоже, тягнувся в бік лісового схилу. Старий звіриний лаз. Може, борсуковий, може, лисячий, а може, ще чийсь.

Коли копали могилу, верх склепіння, мабуть, обвалився, і одне вовченя опинилося затиснутим усередині. Богдан довго стояв, дивлячись у цю темряву. Потім узяв лопату й почав обережно засипати край, уже без злості.

Просто щоб дощем не розмило дужче до ранку. Додому він повернувся під саме світанкове сіре небо. Оксана спала, не чула, як він увійшов.

Богдан сів на табурет біля печі, подивився на свої брудні руки й раптом дуже виразно згадав матір. Не ту, що лежала в труні. Не ту виснажену, мовчазну, якою вона була в останній тиждень.

Іншу. Як вона десять років тому притягла в сарай величезного дикого птаха з перебитим крилом і три дні годувала його з ложки. Як сварилася з сусідами через підстреленого пса, як узимку залишала за лазнею обрізки м’яса й удавала, що це для лисиць.

Як одного разу наприкінці лютого він зайшов до неї в хату без стуку й почув із комори низький глухий звук, від якого волосся стало дибки. Тоді він розчахнув двері й побачив у кутку молоду сіру вовчицю. Зовсім худу, брудну, із залізною петлею, що врізалася в лапу.

Мати сиділа поруч на табуреті, обгорнувши руку товстим ватником, і щось тихо говорила звірові, ніби людині. Богдан тоді сказився, кричав, що вона збожеволіла, що її розірвуть. Мати навіть не озирнулася, тільки сказала: «Зачини двері».

«Вона й так уже знає, що люди вміють робити боляче». Наступного дня вовчиця зникла, а на підлозі лишилися закривавлені ганчірки й іржавий шматок дроту. Богдан давно про це не згадував…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇