Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Вовчиця стояла поруч так тихо, що він чув тільки її дихання. Богдан підняв ліхтар вище, подивився на перекошений бік могили, на дошку труни, на чорний провал під нею. І зрозумів, що відступати вже пізно.

Якщо він зараз піде, до ранку тут може не лишитися ні живого дитинчати, ні нормальною могили. Він повільно видихнув, зняв із плеча мотузку й прошепотів, сам не знаючи, до кого звертається: «Мамо, доведеться потерпіти».

Дощ почався не відразу. Спершу по хресту й вінках тільки пройшов сухий злий вітер. Потім над болотом коротко спалахнуло, і вже за кілька хвилин сира темрява стала густою, майже в’язкою.

Лампа на гаку хиталася від поривів, по дошках стукали рідкі краплі. Богдан працював швидко й люто, ніби від цього можна було не думати. Він забив лом між корінням і схилом, прив’язав мотузкою дві товсті дошки до стовбура модрини й зробив грубу підпору під осілий край.

Потім збігав до всюдихода по домкрат, той самий старий, який возив на випадок пробитого колеса. Ніколи в житті йому не спадало на думку, що доведеться тягти домкрат на кладовище, щоб підпирати труну власної матері. Від цієї думки нудило.

Але під дошкою знову пискнуло, дуже слабо. Богдан увігнав домкрат у землю, підклав обрізок бруса і повільно, міліметр за міліметром, почав піднімати просілий край. Земля хрускотіла.

Десь усередині схилу щось осипалося. Вовчиця металася вздовж могили, але не кидалася, тільки коротко, глухо, ніби крізь біль, гарчала щоразу, коли дошка піднімалася.

— Тихо! — сказав Богдан крізь зуби. — Або разом усі тут ляжемо?

Вона зупинилася. Стояла боком до нього, мокра, худа, з підтягнутим животом, і дивилася так, що він раптом виразно побачив у ній не страшного звіра, а змучену матір, якій уже нікуди подітися. На лапі, під старим рубцем, шкіра знову розійшлася.

Між пальцями набилася глина. Вона спиралася на ногу обережно, ніби кожен крок завдавав їй болю. Богдан просунув руку під підняту дошку й відчув холодну рідку землю.

Під пальцями ворухнувся маленький клубок шерсті. Він уже майже намацав його, коли бік могили тріснув іще раз, і зверху сповз цілий пласт. Земля вдарила по руці, придавила кисть.

Домкрат жалібно скрипнув. Богдан ривком висмикнув руку й відскочив.

— Чорт!

Вовчиця зірвалася до ями й почала рити з іншого боку так люто, що глина летіла йому на штани.

Богдан хотів відігнати її, але потім раптом зрозумів, що вона не заважає. Вона збиває шар там, де йому не підлізти, звільняє коріння, розпихає мокру землю лапами так, як людина ніколи не зможе. Він схопив лопату й почав вибирати осипану поруч землю.

Кілька хвилин вони працювали в цілковитій темряві майже одночасно, розділені тільки краєм пагорба, і страх чомусь більше не заважав: у голові трималася одна ясна думка — дістатися живим до того, хто під землею ще дихає. Коли коріння оголилося, Богдан побачив між ним вузьку порожнину. Він ліг на живіт, встромив плече в багнюку, просунув руку глибше й торкнувся теплого…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇