Вовчиця 3 ночі приходила до однієї могили й розривала землю. Лісник не витримав і прийшов

Увесь день він тягав до всюдихода дошки, старі мішки з піском, мотузку, залізний лом, ліхтар на гаку. Оксана спершу мовчала, потім не витримала.

— Ти куди зібрався?

— На кладовище.

— Знову?

— Треба глянути до ночі.

Вона стояла біля дверей, бліда після похорону, у тій самій чорній кофті, яку вдягла ще в день прощання.

— Богдане, може, досить? Ти й так уже три дні сам не свій.

Він хотів відповісти різко, але замість цього сів на край лави й потер долонею обличчя.

— Якщо земля піде, її могилу вночі стягне в схил. Я цього не допущу.

Оксана довго дивилася на нього, а потім тихо сказала:

— Я з тобою.

— Ні.

— Тоді хоч лампу нормальну візьми й чаю в термос налий.

Він кивнув. Надвечір небо затягло щільною сірою пеленою.

Ліс став темніший, ніж звичайно, як перед мокрим снігом, хоча до нього було ще далеко. Богдан приїхав до кладовища, залишив всюдихід біля хвіртки й довго стояв, дослухаючись. Спершу нічого.

Потім, коли сутінки зовсім згладили хрести й огорожі, з-за нижніх кущів знову виступила вона. Вовчиця йшла вже не так упевнено. Передня лапа підрагувала, груди й бік були в засохлій глині.

Але щойно вона підійшла до могили, вся втома з неї ніби зникла. Вона відразу ткнулася носом у той самий край, зробила два швидкі рухи лапами й знову припала вухом до землі. Богдан опустив дошки, підійшов ближче й теж дослухався.

Цього разу звук був виразніший. Не скрегіт, не вода. Тихий, захлинальний писк.

Він вилаявся. Там іще одне. Вовчиця підвела голову.

Йому здалося, що вона розуміє не зміст слів, а сам тон. Надто швидко, надто точно вона відступила, звільняючи місце. Богдан ударив лопатою в уже податливий край.

Сира земля пішла вниз. Він розгрібав усе швидше, вже не відчуваючи, як вітер набиває холод під куртку. Коріння модрини вилазило зі схилу, як скрючені пальці.

Потім залізо дзвінко ткнулося в щось тверде. Богдан завмер. Ще один обережний удар.

Дошка. Не корінь. Не камінь.

Дошка. Він посвятив у яму й побачив бічну стінку труни. Його наче вдарили під дих.

Край могили висів над порожнечею. Нижче чорнів осипаний хід. А десь іще глибше, під самою дошкою, знову пролунав той тонкий, слабкий звук, від якого в Богдана похололи долоні…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇