Врятував ДІВЧИНУ, не підозрюючи, КИМ вона була насправді
У руці — мегафон. Його голос, спотворений електронікою, розірвав тишу. «Андрію, я знаю, що ти там.
Слухай уважно. Ми поважаємо впертих людей, але не любимо ідіотів. Твій час вийшов.
Але Північ сьогодні в доброму гуморі. Нам не потрібна твоя кров. Нам потрібні жінка, яка ховається за твоєю спиною, і ключі від цього шматка землі.
Відчини ворота, віддай дівку, забирай своїх роботяг і йди. Даю слово, вас ніхто не зачепить. Якщо ні — спалимо живцем.
Усіх до одного. У тебе одна хвилина». Я не відповів.
Вступати в діалог із Шаманом — означало показувати слабкість. Натомість я підняв руку з рацією й двічі натиснув кнопку передачі. Умовний сигнал.
Тієї ж секунди Петрович, що засів на даху сушильного цеху, смикнув рубильник. Потужні промислові прожектори, які ми заздалегідь переставили й спрямували на в’їзд, спалахнули сліпучим білим світлом. Удар по очах був такої сили, що нападники закрили обличчя руками, відвертаючись і відступаючи.
Їхня перевага в оптиці випарувалася. Тепер вони стояли на яскраво освітленій сцені, як мішені в тирі, а ми залишалися в цілковитій непроглядній темряві. Розгубленість тривала лише кілька секунд.
Але на війні секунди вирішують усе. Шаман заревів, відкинув мегафон і махнув рукою. Повітря розірвав гуркіт.
По фурі, що перегородила в’їзд, і по фасаду ангара вдарив шквальний вогонь. Кулі зі свистом рикошетили від товстого металу, впивалися в деревину, вибиваючи хмари трісок. Ми втиснулися в укриття.
Підлога дрижала від безперервної стрілянини. Вони намагалися придушити нас, змусити втиснутися в багнюку й молитися. Але охорона Оксани складалася з професіоналів.
Вони не стали палити навмання. Бійці в камуфляжі, які зайняли позиції за штабелями колод, відкрили прицільний вогонь у відповідь із помпових рушниць. Били по ногах, по нижньому рівню.
Пролунали перші крики болю. Кілька нападників попадали в багнюку, хапаючись за прострелені коліна. Стрій здригнувся.
Вони зрозуміли: легкої прогулянки не буде. Тут на них чекали не залякані лісоруби, а організована оборона. Шаман швидко оцінив ситуацію.
У лоб фуру не пробити. Група розділилася. Близько десятка людей кинулися в обхід, намагаючись проникнути через східний сектор, де огорожа була найслабшою.
Там був склад сировини. Величезні, у два людські зрости штабелі свіжоспиляних колод, стягнуті товстими сталевими тросами. Я чекав саме цього.
Це була наша перша пастка. Я швидко перемістився вглиб території, ковзаючи між тінями. У навушнику рації пролунав спокійний голос Оксани.
Вона сиділа біля моніторів відеоспостереження, які її люди встигли нашвидкуруч розгорнути в ангарі. «Андрію, десять людей ідуть східним флангом, уже біля крайніх штабелів. Рухаються щільною групою».
«Прийняв», — відповів я пошепки. Я підкрався до механізму скидання. Важкий важіль, що утримував натяг тросів на верхніх рядах колод.
Робітники заздалегідь підпиляли стопорні клини. Я затамував подих, дослухаючись до темряви. Чув їхні кроки по хрусткому снігу.
Важке дихання, приглушену лайку. Вони йшли вузьким коридором між двома величезними дерев’яними стінами, певні, що підбираються до нас із тилу. Навіть не підозрюючи, що йдуть просто в пащу.
Коли їхні кроки зрівнялися з моєю позицією, я навалився всім тілом на важіль. Метал застогнав, вивільняючи колосальний тиск. Різкий оглушливий тріск троса, що луснув…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇
