В’язень демонстративно викинув його їжу, не підозрюючи, що вже за хвилину ситуація різко зміниться

Із другої вийшов Аркадій Львович Терентьєв, п’ятдесятидвохрічний високий чоловік із важкими плечима й гладким засмаглим обличчям. Засмага виглядала недоречною в холодну весну. Сиві скроні були підстрижені так ретельно, як буває в людей, що відвідують перукаря щотижня. Терентьєв ішов повільно, з доброзичливою цікавістю розглядаючи установу. Слідом ніс теку помічник Роман Кирилович Дудін — близько сорока років, сіре пальто, безбарвний погляд людини, яка виконує доручення і ввечері вже не згадує подробиць.

Гостей супроводжували троє співробітників. Гур’єв ішов третім, але говорив більше за інших. На швейній дільниці вісімнадцять машин строчили під високими вікнами, білий пил плавав у косому світлі, пахло розігрітою тканиною й мастилом. Засуджених залишили біля верстатів, щоб показати роботу. Ковальов сидів у другому ряду й підшивав рукавиці. Терентьєв голосно міркував про гідні умови й цілющу працю, аж поки не опинився навпроти нього.

Офіційний візит давав Аркадію Львовичу ідеальне прикриття. Фонд передавав обладнання, керівництво демонструвало виробництво, співробітники фіксували благодійність. У цій обстановці ніхто не міг спитати, чому депутат опинився поруч із конкретним в’язнем: маршрут пролягав між усіма верстатами. Але зупинка видала особистий інтерес. Супровід не знав причини й тому зупинився слідом. Терентьєв використовував публічність не для відкритої погрози, а щоб показати Ковальову: він здатен увійти за охоронювані ворота як почесний гість.

Тоді вся процесія зупинилася. Аркадій Львович дивився Андрієві в обличчя близько семи секунд, після чого широко й тепло привітався, ніби випадково зустрів знайомого на вулиці. Ковальов назвав його на ім’я та по батькові. Терентьєв зауважив, що колишній начальник охорони має добрий вигляд, хіба що схуд. Андрій поклав рукавицю на стіл рівно швом до себе й більше нічого не сказав.

Гість трохи нахилив голову, розглядаючи його, як річ, віддану в ремонт. Спитав, як поживає Марина Ігорівна. Ковальов відповів, що добре. Далі пролунало ім’я Гриші й запитання про клас. Дізнавшись, що хлопчик уже у другому, Терентьєв усміхнувся ще ширше й зауважив, як швидко ростуть діти. Потім пішов далі й за кілька кроків знову обговорював із супроводом можливу допомогу взуттєвій дільниці.

Вісімнадцять машин і далі стукотіли. Лише Льончик, який працював через один стіл, побачив, як побіліли кісточки Ковальова, притиснуті до поверхні долонями вниз. Зовні Андрій не змінився, але Пахомову вистачило цієї деталі. Увечері він довго дивився на схований кухоль і вперше наважився порушити заборону, хоча зробити це відкрито поки не міг.

Тієї ночі Ковальов прокинувся близько половини четвертої від обережних кроків. Чергові ходили впевнено, ступаючи всією стопою; невідомий рухався навшпиньки й часто зупинявся. Андрій не розплющував очей, доки біля ніжки його ліжка щось не поставили на бетон, притримуючи, щоб не дзенькнуло. Кроки віддалилися. На підлозі стояв знайомий пом’ятий кухоль. Усередині був окріп, зверху лежав шматок хліба…