В’язень демонстративно викинув його їжу, не підозрюючи, що вже за хвилину ситуація різко зміниться

Після відходу Гирі Стрельцов звернувся до Різаного. Артур вісім років утримував барак і мав сам назвати подальший крок. Гнєздилов зрозумів відповідь ще тоді, коли відмивав кашу однією лівою рукою. Він відмовився від становища наглядача і визнав, що барак йому більше не належить. За викинуту пайку пообіцяв відповісти відкрито й за наявними правилами, при тих самих людях, які бачили приниження.

На двадцять восьмий день після тієї вечері, о шостій двадцять вечора, всі знову зібралися в умивальнику. Ті самі косі тіні, та сама лампа на скрутці, хлорка, відро з прокислими відходами й рівномірне капання. Різаний увійшов із власною зубною щіткою. Зняв капці, поставив їх біля стіни й сам опустився колінами на мокру кахляну підлогу. Ніхто його не тримав і не стояв за спиною.

Ці двадцять дві хвилини не були покаранням, призначеним Сивим. Гнєздилов сам пообіцяв відповісти за викинуту пайку при тих самих людях, які бачили приниження. Тепер тридцять шість людей мовчки стояли в умивальнику, поки він працював власною щіткою. Пошкоджена кисть робила кожен рух повільнішим: правою рукою Артур лише притримувався за край, а чистив лівою. Ковальов не відвертався. Він дочекався, поки Гнєздилов закінчить, вимиє руки, викрутить щітку й викине її у відро.

Гнєздилов чистив парашу мовчки, ретельно й низько нахилившись. Права рука майже не працювала, тому основну роботу виконувала ліва, а пошкоджена лише трималася за край. Усе тривало двадцять дві хвилини. Один молодий в’язень біля дверей коротко хихикнув. Ковальов повернув голову й подивився на нього. Без жесту і погрози. Після цього в приміщенні не пролунало жодного звуку.

Закінчивши, Різаний вимив руки, викрутив щітку й викинув її у відро. Андрій міг вимагати продовження, принизити його або перетворити каяття на нову владу. Натомість набрав у свій кухоль гарячої води — увечері вона справді була гарячою — і поставив на підвіконня поруч із Гнєздиловим. Вимовив одне слово: «Досить». Потім вийшов. За весь конфлікт він так і не завдав жодного удару.

Увечері привезли вечерю. Кутько взяв черпак і розгублено подивився на порожнє перше ліжко біля вікна: Різаний тепер сидів у дальньому кінці. Тоді з черги вийшов Льончик. Рожевий шрам перетинав ліву кисть. Він узяв верхню миску, простягнув її роздавальникові й при всіх, жодного разу не заїкнувшись, попросив покласти першу порцію Андрієві Петровичу. Ніхто з тридцяти шести не заперечив.

Ковальов прийняв миску обома руками. Одразу троє людей поступилися йому місцем за столом, але він не захотів обирати, чия пропозиція важливіша, і їв стоячи біля свого колишнього ліжка біля дверей. Льончик дістав пом’ятий кухоль із подряпиною-птахом, вимив, налив окріп і вперше поставив на тумбочку відкрито. Відтоді він більше його не ховав.

Уранці до Ковальова почали приходити по одному. Спочатку чоловік, у якого другий рік не приймали заяву на побачення з матір’ю. Потім молодий робітник, який не отримав копії вироку. Потім в’язень із сусіднього барака, чия посилка зникла між складом і видачею. Андрій кожного питав про дату, адресата звернення і реєстраційний номер. Номера не було ні в кого…