В’язень демонстративно викинув його їжу, не підозрюючи, що вже за хвилину ситуація різко зміниться

Гур’єв запропонував сісти й перелічив минуле в’язня: дванадцять років у спеціальному підрозділі, посада інструктора зі штурмової підготовки, відомчі нагороди, бездоганні характеристики. Потім нагадав про теперішнє обвинувачення. Жодної боротьби, жодної самооборони, зізнання в першу добу, відмова від повноцінного захисту й оскарження. На думку капітана, так міг учинити або дурень, або людина, яка свідомо вирішила мовчати. Дурнів у підрозділі, де служив Ковальов, стільки років не тримали.

Капітан попередив, що четвертий загін і шостий барак живуть за власними правилами. За порядком там стежив Артур Гнєздилов на прізвисько Різаний. Після цієї довідки Гур’єв запропонував Андрієві стати його очима: не донощиком, як він висловився, а тихим спостерігачем, який іноді повідомляє, хто і чим займається. Ковальов відмовився одразу. На зауваження, що він навіть не подумав, відповів: рішення було ухвалене ще в коридорі. Капітан усміхнувся без тепла й заявив, що тут кожен на когось працює, просто не всякий одразу розуміє — на кого саме.

Пропозицію було побудовано так, щоб згода не виглядала зрадою. Не вимагалося писати імена, підписувати рапорти чи провокувати людей. Досить було іноді розповідати те, що й так видно. Гур’єв залишав співрозмовникові можливість назвати співпрацю спостереженням. Ковальов відмовився саме від цієї підміни. Він знав: перша безіменна інформація створить зобов’язання, наступна стане платою за безпеку, а потім капітан нагадає, що назад дороги немає. Швидка відповідь дратувала Гур’єва, бо позбавляла його звичного простору для торгу.

Барак № 6 нагадував довгий ангар. Два ряди зварних двоярусних ліжок тяглися вздовж стін, між ними залишався прохід завширшки приблизно півтора метра. Коричнева фарба на бетонній підлозі давно стерлася, чотири вікна були закриті ґратами й зовнішніми залізними жалюзі, тому денне світло падало вузькими смугами. Гола лампа над проходом горіла цілодобово. Пахло тютюном, сушеними онучами й незмінною хлоркою. Ковальов увійшов близько восьмої вечора з матрацом на плечі та наволочкою, де лежали кухоль, ложка, шматок мила і два листи.

Поки розмови стихали, Андрій устиг побачити розташування дверей, умивальника й проходів, відзначити найхолодніші місця й зрозуміти, звідки за людьми спостерігають. Він не готував втечі й не шукав зручної позиції для бійки. Так працювала увага, натренована роками: спершу приміщення, потім люди, потім стосунки між ними. Хто займає теплий куток, хто стоїть поруч, хто метушиться біля тумбочки і хто опускає погляд раніше за інших. У новому місці ці деталі замінювали пояснення, яких ніхто не збирався давати.

Розмови стихли не відразу, а хвилею, ніби хтось поступово перекривав воду. На першому ліжку біля вікна, у найтеплішому місці, сидів Різаний — тридцятишестирічний сухорлявий чоловік із вузьким обличчям, прямими бровами й старими синіми татуюваннями на кистях. Права рука лежала на коліні боком, великий палець майже не рухався. Поруч стояв Максим Гірін на прізвисько Гиря: двадцять дев’ять років, зламаний ніс, важка шия, коротко стрижена голова. Біля дальньої тумбочки метушився худий Леонід Пахомов, якого звали Льончиком. Він заїкався і постійно трохи втягував голову в плечі.

Різаний покликав новачка двома пальцями. Ковальов спершу поклав матрац на нижнє ліжко біля дверей — найхолодніше й найнеприємніше, — потім підійшов. На запитання про минуле він відповідав скупо: прибув зі слідчого ізолятора, до затримання працював начальником охорони, засуджений за вбивство. Слово «охорона» в бараці прозвучало майже як нагадування про форму, і смішок Гирі швидко урвався. Коли Різаний спитав, чи справді Андрій убив людину власними руками, той вимовив лише: «Так написано». На спробу дізнатися, як усе було насправді, пролунала та сама відповідь.

Гнєздилов пояснив новенькому місцеві порядки. Теплий куток зайнятий, міцний чай заварюють лише з його дозволу, а той, хто хоче жити спокійно, зобов’язаний приносити належну частку. Ковальов вислухав і поставив єдине запитання: гаряча вода буває вранці чи лише ввечері. Гиря ступив уперед, але Різаний зупинив його звичним рухом двох пальців і відповів, що воду нагрівають надвечір. Андрій подякував і повернувся до ліжка. Пів години барак намагався зрозуміти, що сталося: новачок не зухвалив, не шукав захисту, не показував страху й не кликав нікого на бійку. Він лише уточнив побутову дрібницю…