Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Кирило гірко всміхнувся.

— Якби допомагав, не врізався б у стовп.

Коли ми збиралися йти, він покликав мене:

— Дарина.

Я зупинилася, але ближче не підійшла.

— Якщо зустрінеш Віктора раніше за поліцію, тікай.

— Чому?

Він стиснув край ковдри так, що побіліли пальці.

— Він сказав: якщо втратить усе, потягне когось за собою.

Після цих слів світ знову став небезпечним з усіх боків.

Наступного дня, коли Андрій Валерійович привіз мене до батьків, біля воріт лежав букет білих хризантем. Квіти намокли після дощу й були перев’язані темною стрічкою. Усередині лежав конверт. Слідчий надягнув рукавички, підняв його й дістав фотографію.

На знімку була я. Зі спини. Біля входу до слідчого управління. Знято вранці.

На звороті кривими літерами було написано:

«Не думай, що перемогла».

Мама вийшла з дому саме в цю мить. Побачивши наші обличчя, вона зблідла.

— Що сталося?

Андрій Валерійович сховав фото.

— Усе під контролем.

Мама не повірила, але сперечатися не стала. Тієї ночі біля дому чергувала поліція. Нам заборонили відчиняти двері незнайомим, підходити до вікон, виходити без супроводу. Дім, де я виросла, раптом став схожий не на дім, а на сховище.

Близько десятої вечора знову зателефонувала Лідія Степанівна.

— Дарина, Кирило зник.

Я схопилася.

— Як зник?

— Вийшов із лікарні. Сказав, що в туалет, і зник. Телефон вимкнений.

Я подивилася на Андрія Валерійовича, який був у нас удома. Він одразу зрозумів з мого обличчя, що сталося.

За кілька годин прийшло повідомлення з номера Кирила:

«Нікому не кажи».

Я відразу передзвонила. Він відповів, але мовчав. Я ввімкнула гучний зв’язок.

— Де ти? — спитала я.

Він важко дихав.

— Дарина, послухай…

— Ти втік із лікарні. Ти під слідством. Ти розумієш, що робиш?

— Віктор призначив мені зустріч.

У мене заніміли пальці.

— Ти пішов до нього?

— Якщо не піду, він прийде до тебе.

Андрій Валерійович нахилився до телефона.

— Де ви перебуваєте?

Кирило замовк.

— Відповідайте.

Після довгої паузи він сказав:

— Старі склади в портовій зоні.

Андрій Валерійович уже набирав номер, віддавав команди, жестом показував мені мовчати. Я стиснула телефон.

— Кириле, не йди сам.

Він тихо всміхнувся.

— Я надто багато тобі винен.

— Не кажи так.

— Якби я тоді не замкнув двері…

Голос його зірвався.

— Може, моє життя було б іншим.

Я хотіла відповісти, але на тому кінці пролунав грубий чоловічий голос:

— Ти кому дзвониш?

Віктор.

Потім удар. Кирило скрикнув.

— Тікай!

Зв’язок обірвався.

Я кинулася до дверей слідом за Андрієм Валерійовичем.

— Я їду.

— Ні. Ви лишаєтеся тут.

— Якщо Кирило сьогодні загине, я ніколи собі цього не пробачу.

Слідчий подивився на мене дві секунди. Потім коротко сказав:

— Куртку.

Машина мчала крізь дощ. У вікнах розпливалися вогні, двірники били по склу, рація тріщала голосами. Я сиділа ззаду, вчепившись у сумку. У голові не було прощення, не було любові, не було ясної думки. Лише страх, що зараз хтось помре через ланцюг вчинків, який давно треба було розірвати.

Коли ми під’їхали до старого складу, зсередини пролунав постріл.

Потім другий.

Я завмерла. Андрій Валерійович та інші співробітники кинулися до входу. Склад був темний, усередині горіли поодинокі жовті лампи. Долинали крики:

— Кинь зброю!

— На підлогу!

— Не рухайся!

Я не витримала й побігла за ними, хоча хтось кричав мені зупинитися. Усередині пахло машинним мастилом, сирістю й іржавим залізом. Кирило лежав біля дерев’яного ящика, тримаючись за живіт. Його сорочка темніла від крові. Віктор стояв неподалік із пістолетом у руці, але за секунду його вже повалили на підлогу.

Побачивши кров, я відчула, як ноги підкошуються. Кирило підвів голову й подивився на мене.

— Ти в порядку?