Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Я знаю, що не заслуговую на прощення.

— Так.

— Але я справді кохав тебе.

У цю мить сльози самі потекли по моєму обличчю. Не тому, що я хотіла його пробачити. А тому, що, можливо, він справді кохав — по-своєму, слабко, боягузливо, потворно. І його боягузтво виявилося сильнішим за любов.

Я вимкнула виклик і плакала майже годину. Соломія не заходила. Просто сиділа за дверима на балконі й чекала, поки я знову зможу дихати.

Потім екран засвітився повідомленням від Андрія Валерійовича:

«Віктор утік».

Я прочитала ці два слова, і тіло стало крижаним. Якщо він на волі, я могла бути першою, до кого він прийде.

Ніч минула без сну. Я сиділа на ліжку, обхопивши коліна, і дивилася в темряву. Соломія лежала у вітальні, але я чула, що вона теж майже не спить. Близько третьої вона зайшла до мене.

— Може, поїдемо на кілька днів? Я візьму відгул.

Я втомлено всміхнулася.

— Куди? І на скільки?

Вона нічого не сказала. Ми обидві розуміли: це вже не просто сімейний скандал і не розлучення. Надто багато людей, грошей і таємниць виявилося втягнуто. Загнаний у кут Віктор був небезпечніший, ніж раніше.

Вранці по мене приїхала машина від слідства. В управлінні відчувалася напруга. У коридорах побільшало людей, телефони дзвонили без упину, співробітники говорили коротко й швидко. Андрій Валерійович завів мене до кабінету.

— Від сьогодні ви не пересуваєтеся сама. Узагалі.

— Його не знайшли?

— Поки що ні. Але є підстави думати, що він у місті.

— Він може прийти до мене?

Андрій Валерійович витримав паузу.

— Імовірність висока.

Я стиснула руки до болю.

— Чому саме до мене?

— Тому що для нього ви зараз обличчя всієї справи. Такі люди рідко визнають власну провину.

Потім він додав:

— Уночі його бачили неподалік від дому ваших батьків. Ми поставили спостереження.

Я відчула, як у грудях усе стиснулося. Мої батьки не мали до цього жодного стосунку, але небезпека вже прийшла до їхніх воріт.

Того ж дня мені зателефонувала Лідія Степанівна. Я довго дивилася на її ім’я, перш ніж відповісти.

— Дарина, — сказала вона здавлено. — Кирило в лікарні.

— Що сталося?

— Напився і потрапив в аварію. Лікарі кажуть, життю нічого не загрожує, але сильний струс.

Я заплющила очі.

— Навіщо ви мені телефонуєте?

Вона заплакала.

— Він увесь час кличе тебе.

Я мовчала. Це була вже не любов, але й не байдужість. Три роки життя не зникають за клацанням. Навіть коли людина зрадила, пам’ять і далі підсовує її колишнє обличчя.

— Перед аварією йому хтось дзвонив, — раптом сказала Лідія Степанівна. — Після цього він був як божевільний.

Я відразу подумала про Віктора. Андрій Валерійович, почувши це, змінився на обличчі.

— Можливо, він зв’язується з усіма причетними. Вимагає гроші, допомогу або намагається потягнути їх за собою.

Увечері ми поїхали до лікарні. Кирило лежав у палаті з пов’язкою на голові. Обличчя осунулося, губи були бліді. Побачивши мене, він спробував підвестися.

— Дарина.

Я зупинилася біля дверей.

Андрій Валерійович спитав без передмов:

— Перед аварією вам дзвонив Віктор?

Кирило мовчав.

— Кириле Павловичу, це важливо.

Він заплющив очі.

— Так.

— Чого він хотів?

— Сказав, що все скінчено. Якщо я не допоможу йому втекти, він розповість усе.

— Що саме — усе?

Кирило подивився на мене. Від цього погляду мені стало страшно.