Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Кілька секунд я лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, де перебуваю. Перед тим як мене відвели до кімнати, була трохи за полудень. Виходило, я проспала понад три години, і не просто проспала — мене ніби витягли з глибокої чорної води.

Кирило сидів у кріслі біля стіни й дивився в телефон. Помітивши, що я прокинулася, він усміхнувся так легко, ніби нічого особливого не сталося.

— Ну нарешті. Ти спала, як людина після тижня без сну.

— Скільки минуло? — спитала я, повільно сідаючи.

— Години три, може, трохи більше.

Він говорив спокійно, навіть із відтінком жарту.

— Ось що буває, коли на низький тиск накладається важка їжа.

Я потерла обличчя долонями. Голова була ватяна. У роті стояла сухість. Тіло здавалося чужим, важким, ніби я лежала не три години, а цілу добу. Я поправила волосся, потім машинально потяглася до блузки — і завмерла.

Два ґудзики були застебнуті неправильно. Тканина перекосилася, комір сів криво. Я чудово пам’ятала, що вранці застебнулася рівно. Зовнішній вигляд був частиною моєї роботи, майже автоматичною звичкою: блузка, рукави, комір, волосся, помада.

Страх майнув на секунду й одразу згас під натиском утоми. Я сама собі пояснила: мабуть, крутилася, зачепилася, розстебнула, потім у напівдрімоті застебнула як-небудь. Кирило жартував, Лідія Степанівна принесла чай із лимоном і так дбайливо дивилася на мене, що я вирішила не робити з дрібниці проблему.

Якби це сталося один раз, можливо, я так і залишила б усе в минулому.

Але за місяць повторилося майже те саме.

На столі був курячий бульйон із зеленню та травами. Павло Миронович знову сам налив мені першу тарілку. Лідія Степанівна клопоталася поруч, Кирило розповідав про затриманий об’єкт, де постачальники знову зірвали строки. Я їла повільніше, ніж зазвичай. Якась настороженість уже жила всередині, але я не хотіла її визнавати. Мені здавалося соромно підозрювати людей, які називали мене донькою.

І знову після кількох ложок тіло почало вимикатися.

Спершу у вухах з’явилося глухе дзижчання. Потім темрява поповзла по краях зору. Я встигла покласти ложку на серветку, бо боялася впустити її в тарілку. Руки стали чужими, спина сама відкинулася на стілець. Крізь наростаючу слабкість я почула голос Лідії Степанівни:

— Знову бідна дівчинка перевтомилася…

Потім зовсім близько пролунав Кирило:

— Я відведу.

І далі не було нічого.

Ні сну. Ні уривків думок. Ні мутної дрімоти. Просто щільна порожнеча без часу.

Отямилася я ближче до вечора. Цього разу тривога прокинулася раніше, ніж свідомість остаточно повернулася. Я лежала на тому самому дивані. У кімнаті пахло лавандовим саше, старими дерев’яними меблями й трохи вологим пледом. За дверима чулися приглушені голоси. Я провела язиком по губах — і зрозуміла, що помада майже стерлася.

Вранці я нафарбувала губи стійкою матовою помадою. Вона зазвичай витримувала каву, воду, розмови й обід, а знімалася лише спеціальним засобом. Тепер же колір був розмазаний по шкірі, а під підборіддям тягнулася нерівна червонувата смуга, ніби хтось недбало витирав мені обличчя.

Коли Кирило увійшов, я відразу спитала:

— Чому в мене помада розмазана?

Він навіть не підвів очей одразу.

— Напевно, об подушку стерла.

Так просто. Так буденно. З такою легкою впевненістю, що на мить мені знову стало ніяково за власні підозри. Але всередині вже сиділа тонка скалка. Вона чіплялася за криві ґудзики, за густий сон, за дивний присмак у супі, за те, як спокійно всі поводилися після мого «нападу».

До наступного обіду я вирішила підготуватися…