Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Я приїхала туди геть виснаженою. На роботі якраз закінчилася перевірка, що розтягнулася майже на два тижні. Я спала по чотири години, іноді менше, і жила на каві, сухих перекусах та обіцянках собі, що в понеділок нарешті нормально відпочину. У домі батьків Кирила того дня було особливо тепло. На кухні томилася свиняча рулька, у великій каструлі стояв густий рибний суп із травами, а в повітрі змішалися запахи спецій, диму, м’яса й свіжого кропу.

Павло Миронович дістав пляшку домашньої настоянки й поставив її на стіл із таким виглядом, ніби це не напій, а сімейна реліквія.

— Один добрий знайомий передав, — сказав він, розглядаючи пляшку на світло. — Справжня річ. Не магазинна хімія.

Усі усміхалися, жартували, обговорювали дорогу біля селища, затримки матеріалів, нову теплицю Лідії Степанівни. Я теж усміхалася, хоча повіки важчали. Мені хотілося притулитися до спинки стільця й заплющити очі хоча б на хвилину.

Павло Миронович сам узяв ополоник, налив мені супу майже до країв і підсунув тарілку.

— Їж, Даринко, — промовив він майже лагідно. — У вас там в офісах люди не працюють, а згорають. Подивися на себе: лиця немає. Тобі треба підкріпитися.

Я подякувала. Суп був гарячий, жирний, насичений, із щільним трав’яним смаком. Гірчинка здалася мені дивною, але я не надала їй значення. Лідія Степанівна любила додавати в їжу якісь свої збори, корінці, сушене листя й насіння. Вона могла довго розповідати, що корисне для шлунка, що для крові, що для сну.

За хвилин десять мені стало зле.

Це прийшло не поступово, як звичайна сонливість, а ніби хтось різко викрутив у мені світло. Голова наливалася свинцем. Голоси за столом почали віддалятися. Обличчя Кирила, який сидів поруч, розпливлося по краях. Я спробувала взяти виделку, але пальці ослабли, і метал здригнувся в руці. У грудях піднялася слабка паніка, але думки вже в’язли, не встигаючи складатися в слова.

— Дарина, що з тобою? — Лідія Степанівна нахилилася до мене першою. — Ти зовсім зблідла.

Я хотіла відповісти впевнено, щоб нікого не налякати, але язик погано слухався.

— Голова… трохи закрутилася.

Павло Миронович поставив чарку на стіл. На його обличчі не з’явилося ні тривоги, ні здивування.

— Втомилася дівчинка. Кириле, відведи її до гостьової. Нехай полежить.

Кирило підвівся відразу. Підхопив мене під лікоть, допоміг устати. Я майже висіла на ньому, соромлячись своєї слабкості й думаючи лише про те, що зіпсувала обід. Чоловік довів мене до невеликої гостьової кімнати, поклав на диван, поправив подушку, накрив пледом. Останнім, що я запам’ятала, був його силует на тлі вікна і світла смуга на стелі.

Коли я розплющила очі, телефон показував майже четверту…