Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

Говорити Кирилові прямо я не стала. Я надто добре уявляла його реакцію: спершу здивування, потім роздратований сміх, потім фраза про те, що я себе накручую, бо надто багато працюю. Тому я обрала маленький, майже соромний експеримент.

Перед виходом я звірила годинник на телефоні й на зап’ясті до секунд. Потім водостійким маркером поставила крихітну цятку з внутрішнього боку зап’ястя й сховала її під ремінцем. Сфотографувала блузку в дзеркалі: комір, ґудзики, рукави, як лежить тканина на грудях. Окремо зробила знімок губ, хоча в ту мить сама собі здавалася божевільною.

У домі батьків Кирила все пішло звичним колом. На столі був суп із реберцями та коренеплодами. Павло Миронович узяв ополоник, усміхнувся мені й знову налив сам. Я зробила кілька ложок і майже відразу вловила знайому гірчинку. Ледь помітну, сховану під м’ясним запахом і спеціями, але тепер я вже її чекала. Це був не смак трав. Радше лікарська суха нота, яку намагалися втопити в густому бульйоні.

Я мовчала.

Слабкість справді почала підступати, але я вирішила зобразити, що мені стало гірше швидше, ніж було насправді. Опустила голову, прикрила очі й дозволила тілу обм’якнути. Це виявилося страшенно важко: я водночас боролася зі справжньою нудотою й намагалася не видати, що ще чую і розумію.

Крізь вії я побачила, як Кирило підвівся. Він підхопив мене на руки й поніс до гостьової. Обличчя в нього було зосереджене, але не перелякане. Не таке, яким буває обличчя людини, якій боляче за кохану жінку. Він поклав мене на диван, поправив плед, постояв кілька секунд, а потім дістав телефон.

Я почула тихе клацання камери.

Потім ще одне.

І ще.

Усередині в мене все стиснулося так різко, що я ледь не видала себе диханням. Мій чоловік фотографував мене, коли я нібито була непритомна. Не кликав лікаря, не перевіряв тиск, не питав, чи чую я його. Просто знімав.

Коли двері зачинилися, я розплющила очі. Встати відразу не вийшло: ноги були важкі, голова пливла, ніби кімната повільно поверталася навколо мене. Я подивилася на годинник. Він відставав на двадцять шість хвилин, хоча вранці йшов точно. Цятка під ремінцем залишилася, але розмазалася, ніби хтось сильно тримав мене за руку і тер шкіру біля годинника. Блузка знову була застебнута нерівно.

Пізніше, коли я перевірила пам’ять телефона, який увесь час лежав у мене в кишені, я знайшла три нові знімки. На них я лежала на дивані із заплющеними очима, бліда, майже безживна.

Того дня я перестала шукати невинні пояснення.

Щоразу, коли мене «відключало» в батьків Кирила, хтось наближався до мене, торкався моїх речей, мого одягу, моєї шкіри. Але найстрашніше полягало в невідомості. Я не знала, де закінчувалися ці дотики. Не знала, що саме відбувалося в ті години, коли мене не було у власному житті.

Тієї ночі я лежала поруч із Кирилом і слухала його рівне дихання. Раніше воно мене заспокоювало. Тепер від кожного його руху тілом проходив холод. Він повернувся уві сні, машинально натягнув на мене ковдру, і я ледь стрималася, щоб не відсунутися. Коли в голові з’являється підозра, навіть звична ніжність починає виглядати частиною пастки.

Я знову й знову згадувала його з телефоном біля дивана. Питала себе: чи стане люблячий чоловік фотографувати дружину в безпорадному стані? Навіщо йому ці знімки? Для кого? Для доказу? Для звіту? Для шантажу?

Після цього я почала помічати те, що раніше вислизало.

Сон накривав мене тільки після того, що подавали особисто мені. Суп, який наливав Павло Миронович. Настоянка, яку він ставив переді мною окремо. Якщо я їла м’ясо зі спільної тарілки, хліб, салат, овочі — нічого не відбувалося. Але варто було скуштувати те, що мені підносили дбайливо й майже урочисто, все повторювалося.

Лідія Степанівна після моїх пробуджень поводилася дивно. Метушилася, приносила чай, поправляла плед, питала, чи не болить голова, але майже не дивилася мені просто в очі. Одного разу я почула, як вона в коридорі тихо спитала Кирила:

— Цього разу все спокійно?

Він відповів коротко:

— Так, нормально.

Ці слова були сказані майже пошепки, але я почула кожну літеру. «Цього разу». «Все». «Спокійно». Отже, вони не просто спостерігали за моїм станом. Вони чогось чекали. Щось перевіряли. Щось називали нормальним.

За тиждень я замовила маленький диктофон, замаскований під ручку. В описі обіцяли кілька годин безперервного запису. Коли я вводила адресу доставки, пальці тремтіли так сильно, що я двічі помилилася в цифрах. Я розуміла: якщо знайду підтвердження, назад дороги вже не буде. Але якщо й далі вдаватиму, що все можна пояснити втомою, одного дня можу прокинутися надто пізно. Або не прокинутися взагалі.

Коли диктофон привезли, я зачинилася у ванній і довго сиділа на краю ванни, тримаючи в руках маленьку чорну ручку. Перед очима спливали перекошені ґудзики, стерта помада, розмазана цятка на зап’ясті, фотографії в моєму телефоні. Я думала про те, як страшенно легко людина може жити поруч із тобою, цілувати тебе вранці у скроню, питати, що купити до вечері, і водночас приховувати щось таке, від чого всередині піднімається нудота.

І тоді я згадала ще одну деталь…