Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Не знаю, — видихнув той.

Віктор сіпнувся до чорного виходу, але Павло Миронович гаркнув:

— Стояти!

Стук повторився.

— Відчиняйте двері!

Лідія Степанівна вчепилася мені в руку.

— Даринко, скажи їм, що це непорозуміння. Прошу тебе.

Я подивилася на її пальці на своєму зап’ясті й повільно вивільнилася.

— Непорозумінням було вважати вас сім’єю.

Павло Миронович пішов відчиняти. До будинку увійшли люди у формі й кілька співробітників у цивільному. Один із них показав посвідчення й коротко пояснив причину візиту: повідомлення про примус, незаконну зйомку, застосування невідомих речовин і спробу шантажу.

Павло Миронович одразу спробував повернути собі колишню вагу.

— Ви помилилися адресою. Це сімейний конфлікт.

Чоловік у цивільному подивився на нього спокійно.

— Павле Мироновичу, ми знаємо, хто ви. Тому краще не ускладнюйте.

Кирило ступив уперед.

— У вас є дозвіл на обшук?

Інший співробітник дістав теку.

— Є.

Далі все відбувалося ніби в тумані. Жінка-поліцейська підійшла до мене, назвала моє ім’я й спитала, чи можу я проїхати для свідчень. Я кивнула. Лідія Степанівна знову кинулася до мене.

— Донечко, не роби цього. Сім’я розвалиться.

— Вона розвалилася, коли мене зачинили в тій кімнаті, — сказала я.

Мої слова ніби зупинили повітря. Навіть Віктор на секунду замовк.

З верхнього поверху спустився співробітник із чорним ящиком.

— Знайшли.

Павло Миронович зблід іще дужче. Ящик відкрили просто у вітальні. Усередині лежали флешки, старий планшет, папки з документами щодо земельних ділянок. Кирило відступив на крок. Віктор стиснув щелепи.

— Пароль? — спитав співробітник.

Павло Миронович мовчав.

— Відкриємо й без вас.

Тоді Кирило повернувся до мене.

— Це ти?

Я подивилася йому просто в очі.

— Так. Я більше не могла дозволяти цьому тривати.

— Ти розумієш, що зробила? — голос у нього зірвався. — Ти все знищила.

Я тихо розсміялася.

— А ти, коли вів мене до кімнати й зачиняв двері, нічого не знищував?

Він опустив погляд. Я вперше бачила його таким розгубленим. Але це вже нічого не змінювало.

У відділку я давала свідчення майже до ночі. Розповідала про супи, про напади сну, про помаду, про ґудзики, про фотографії, про перстень, про диктофон і камеру. Слова застрягали в горлі. Іноді я замовкала посеред фрази, бо повітря не проходило далі грудей. Жінка-слідча чекала терпляче, приносила воду, казала, що я можу зробити паузу.

Коли я підписала останній протокол, була далеко за північ.

Там само я дізналася дивну річ. Відео з камери відправила слідству не я. Під час інциденту невідомий акаунт отримав доступ до пристрою й переслав запис напряму. Я пам’ятала, що підключала камеру тільки до свого телефона. Отже, хтось увійшов у систему раніше за мене. Хтось, хто знав, що відбувається, і вирішив втрутитися.

Мене тимчасово поселили в невеликому готелі неподалік від управління. Номер був тихий, надто тихий. За вікном ішов дрібний дощ, ліхтарі лишали на стелі жовті плями. Я сиділа на ліжку в одязі й дивилася на свої руки. Вони все ще тремтіли.

Телефон завібрував. Повідомлення прийшло з незнайомого номера:

«Не вірте нікому з родини чоловіка. Навіть його матері».

Я перечитала рядок кілька разів. Потім спробувала передзвонити. Автовідповідач повідомив, що абонент недоступний.

Усю ніч я майже не спала. Варто було заплющити очі, я знову чула клацання замка, голос Віктора, спокійну фразу Павла Мироновича про засіб. Найболючішим було не те, що поруч були чужі люди. Найболючішим було те, що чоловік, якого я кохала, сам привів мене туди й замкнув.

Вранці в холі готелю на мене чекала Соломія. Побачивши мене, вона кинулася до мене й міцно обійняла.

— Ти мене до смерті налякала.

Я спробувала всміхнутися.

— Я голодна. Давай спершу поїмо, бо впаду.

Ми зайшли до найближчого кафе. Я замовила суп, але, коли піднесла ложку до рота, мене пересмикнуло так різко, що Соломія відразу все зрозуміла. Вона мовчки відсунула тарілку.

Її телефон почав вібрувати майже без упину. Вона подивилася на екран і зблідла.

— Дарина… у мережі вже відео. Хтось зняв, як поліція приїжджала до дому твоїх свекрів. І фото, як Павла Мироновича виводять.

Я заплющила очі. Скандал вирвався назовні швидше, ніж я встигла зрозуміти, що самій із ним робити.

— Люди пишуть про земельні проєкти, — тихо додала Соломія. — Піднімають старі публікації, зв’язки, документи.

Потім зателефонувала мама. Я почула, що вона плаче, ще до того, як вона вимовила перше слово.

— Донечко, ти де? Що відбувається? До нас із ранку приходять якісь люди, питають про твого свекра.

На тлі почувся голос батька: