Я довго вірила поясненням чоловіка, але один запис показав, що справа була зовсім не у втомі

— Скажи їй, нехай додому їде.

У мене защипало очі.

— Мамо, пробач.

— За що ти просиш пробачення? — мама заплакала дужче. — Це з тобою зробили, не ти.

Лише після цих слів я розридалася по-справжньому. До того мене тримали страх, злість, потреба відповідати на запитання, підписувати папери, говорити чітко. Маминий голос зруйнував стіну, за якою все накопичувалося.

Після розмови Соломія взяла мене за руку.

— Їдь до батьків. Не можна тобі лишатися самій.

— Якщо я зараз повернуся, біля їхнього дому буде ще більше людей.

— Ти не можеш сидіти сама в готелі.

Я не встигла відповісти. Телефон знову задзвонив. На екрані з’явилося ім’я Кирила.

Я довго дивилася на нього. Потім прийняла виклик.

Кілька секунд він мовчав.

— Де ти? — нарешті спитав він хрипко.

— Зараз тобі краще відповідати на запитання слідства, а не питати, де я.

— Мене відпустили.

Я всміхнулася криво.

— Уже?

Він помовчав.

— Батько взяв усе на себе.

— Що означає «усе»?

— Сказав, що я нічого не знав. Що це його схема.

— А ти?

Кирило вдихнув, і я почула, як тремтить його голос.

— Дарина, я ніколи не хотів завдати тобі шкоди.

Я розсміялася так різко, що Соломія здригнулася.

— Ти замкнув мене в кімнаті з цими людьми. І зараз кажеш, що не хотів шкоди?

— Я не думав, що все зайде так далеко.

— А про що ти думав?

Він мовчав.

— Батько сказав, що треба лише змусити тебе підписати документи. Що тебе налякають. А відео…

Він обірвав фразу.

— Кириле, — сказала я тихо, — коли ти бачив, як я лежу непритомна, тобі хоч раз було мене шкода?

Пауза тривала так довго, що я почула власне дихання.

— Так.

— Тому ти продовжував мене фотографувати?

Відповіді не було.

— Я подаю на розлучення.

— Дарина…

— Я більше не хочу тебе бачити.

Я вимкнула дзвінок. Телефон ледь не випав із пальців. Соломія дивилася на мене червоними очима.

— Ти його все ще кохаєш?

Я довго мовчала.

— Якби не кохала, так боляче б не було.

Увечері мене знову викликали на додаткові свідчення. Перед тим я купила нову сім-карту. Коли виходила із салону зв’язку, помітила на іншому боці вулиці чорну машину. Усередині сидів чоловік у кепці й дивився просто на мене. Щойно я повернула голову, машина завелася й поїхала.

У мене заніміла потилиця.

Після цього я почала постійно озиратися. У вітринах магазинів шукала відображення. У під’їздах прислухалася до кроків. Коли поруч різко гальмувала машина, серце падало вниз. Є страх, якого не видно оточенню, але він живе в тілі так уперто, ніби стає частиною крові.

Слідчого, який займався моєю справою, звали Андрій Валерійович. Йому було трохи за тридцять. Говорив він спокійно, без тиску, але так, що кожне слово звучало виважено. Після чергового допиту він попросив мене затриматися.

— Дарина, справа виходить за межі вашої родини, — сказав він, ставлячи переді мною склянку води. — Окрім Павла Мироновича, перевіряють ще кількох людей.

— Кирила? — спитала я.

Він не відповів одразу.

— Поки що рано говорити.

Я гірко всміхнулася.

— Звісно.

Андрій Валерійович уважно подивився на мене.

— Мені треба уточнити: ви раніше бачили в домі свекрів незнайомих чоловіків? Не родичів, не сусідів. Тих, хто міг приходити у справах Павла Мироновича.

Я згадала Віктора й Тимофія.

— Так.

Він поклав переді мною кілька фотографій. Я майже відразу вказала на Віктора.

— Оцей.

Обличчя слідчого стало жорсткішим.

— Упевнені?