Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

Він переступив поріг, хитнувся, і я мимоволі простягнула руку, щоб підтримати. Провела його до вітальні, посадила на диван. Він опустив голову, зчепив пальці, плечі його обвисли так важко, ніби на них лежала не куртка, а весь пережитий жах.

— Я поставлю чай, — сказала я й пішла на кухню.

Поки вода закипала, руки в мене тремтіли. Я питала себе, навіщо впустила його, чому не відправила додому, чому знову відчинила двері людині, яка сама себе руйнує. Відповідь була простою і страшною: Остап був останньою живою ниткою, що пов’язувала мене з Мар’яною. Коли я дивилася на нього, я пам’ятала, як любила його моя донька. Його горе відлунювало моїм власним. А ще десь глибоко, в такому закутку душі, куди я боялася зазирати, ворушилося почуття, якому не мало бути місця.

Я принесла чай. Остап узяв горнятко обома руками, але пити не став — лише грів пальці об гарячі стінки.

— Мені соромно перед вами, — промовив він після довгої паузи. — Я тоді, після похорону, обіцяв… обіцяв, що виберуся. Що житиму так, щоб Мар’яні не було за мене соромно. А я не можу. Просто не можу.

Голос його зірвався. Він поставив горнятко на підлогу, закрив обличчя долонями.

— Я прокидаюся і не розумію навіщо. Чому я тут, а її немає? Чому я дихаю, ходжу, їм, а вона… — Він задихався від сліз. — Мені без неї нічого не треба. Зовсім нічого.

Я не змогла залишатися на відстані. Сіла поруч, обійняла його за плечі. Він притулився до мене, як налякана дитина, і заплакав так, ніби тримався надто довго й нарешті зірвався.

— Знаю, — шепотіла я, гладячи його по спині. — Знаю, мій хороший. Я сама щодня про це думаю.

Так ми просиділи довго. Його ридання вщухали, поверталися, знову обривалися. Я відчувала тепло його тіла, вагу його голови в себе на плечі, чула, як він збивчливо дихає. І раптом мене пронизало просте, майже соромітне усвідомлення: за багато місяців це був перший справжній людський дотик. Не сухе рукостискання, не випадкове торкання, а тепло живої людини поруч.

Після смерті Павла я звикла обходитися без обіймів. Вісім років самотності навчили мене не чекати, що хтось покладе руку на плече, поправить ковдру, спитає, чи не змерзла я. А після загибелі Мар’яни я й зовсім замкнулася, як будинок із забитими вікнами. І от тепер, обіймаючи Остапа, я зрозуміла, як відчайдушно мені бракувало цієї близькості. Просто щоб поруч був хтось живий.

Він підвів обличчя. Мокрі вії, почервонілі очі, змучені губи. Стільки болю було в його погляді, що в мене перехопило подих….