Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Ганно Миронівно… — повторював він, захлинаючись. — Я не розумію, як тепер жити. Не розумію.

— Я теж, синочку, — шепотіла я йому. — Я теж не знаю.

Спершу він приходив часто. Ми сиділи за кухонним столом, пили чай, іноді мовчали по годині, іноді згадували Мар’яну. Як вона сміялася, коли хвилювалася. Як складала рушники рівними стосами. Як сердито морщила носа, якщо пиріг підгоряв. Кожна дрібниця різала по серцю, але це був спільний біль. Ми ділили його між собою, бо ніхто, крім нас двох, не розумів до кінця, кого ми втратили.

Потім Остап став з’являтися дедалі рідше. А коли приходив, я все частіше відчувала від нього запах спиртного. Він виправдовувався: спершу випивав потроху, щоб заснути, потім перестав помічати, як того «потроху» вже замало. Я бачила, як він іде на дно, але сама ледве трималася. Я не знала, за кого хапатися раніше — за нього чи за себе.

Три місяці тому його вигнали з роботи. Він прийшов на об’єкт п’яним, і начальник більше терпіти не став. Після цього Остап майже зник. Кілька разів я зустрічала його мимохідь, і щоразу він відводив очі. Соромився. Або боявся, що я побачу, на кого він перетворився.

І от тепер він стояв на моєму порозі об одинадцятій вечора.

Я відчинила одразу. Навіть не спитала, хто там. Остап тримався за одвірок, ніби без цієї дошки не встояв би. Неголений, схудлий, у забрудненій куртці, з червоними очима, в яких майже не лишилося колишнього світла. Від нього різко тхнуло алкоголем і холодом.

— Ганно Миронівно… пробачте, — вимовив він хрипко. — Я не знав, куди ще піти.

— Заходь, — сказала я тихо…