Я думала, що цей вечір буде звичайним, але поведінка зятя змусила мене ухвалити несподіване рішення

— Можна я сьогодні залишуся? — спитав він ледь чутно. — Я не витримаю сам. Будь ласка.

Я мала відмовити. Знала це ясно, як знають, що не можна торкатися розпеченого заліза. Але замість слова «ні» я кивнула.

— Залишайся. Звісно, залишайся.

Він знову притулився до мене, а я й далі гладила його по спині, говорила щось тихе, заспокійливе. Усередині підіймалося незнайоме, тривожне тепло. Воно лякало мене і водночас рятувало від холоду, в якому я жила останні місяці.

Та ніч стала початком іншого життя. Остап почав приходити знову. Іноді тверезий, іноді зірваний, але вже не ховався від мене. Ми сиділи на кухні, говорили про Мар’яну, про те, як переживати день за днем, як не провалитися остаточно в темряву. Поступово він почав вибиратися. Знайшов тимчасову роботу в знайомого в автомайстерні, став голитися, рівніше тримати спину. В очах з’явився слабкий, але справжній вогник.

А я стала чекати на нього. Спершу не зізнавалася собі в цьому, потім уже не могла себе обманювати. Від самого ранку прислухалася до кожного звуку за вікном, думала: прийде чи ні? Я готувала страви, які він любив, ті самі, що колись готувала Мар’яна. Пекла пироги, ставила запіканку, діставала найкращі чашки, ніби все це було просто від нудьги.

Коли Остап бачив накритий стіл, на його обличчі з’являлася тиха усмішка.

— Ви знову старалися для мене, Ганно Миронівно.

— Нічого особливого, — відповідала я, ховаючи очі. — Одній усе одно стільки не з’їсти.

Ми обоє розуміли, що це не вся правда…