Я думав, що хижак виводить мене в засідку зграї. Неочікувана розв’язка одного дуже дивного патрулювання

— Замовкни, — кинув Міський, не обертаючись.

Його очі звузилися. Матвійович бачив, як він прораховує варіанти. Швидко, чіпко, як хижак.

Один старий. Одна рушниця, двостволка, два постріли. Їх двоє.

Якщо стріляти одночасно… — Не раджу, синку, — Матвійович прочитав його думки. — У мене картеч. З такої відстані я з тебе решето зроблю раніше, ніж ти пальцем ворухнеш.

— А Петрович у мене не вистрілить. Він мене з дитинства знає. Правда ж, Петровичу?

Тиша. Тільки дощ. І важке дихання чотирьох живих істот.

Міський усміхнувся. Криво, зло. — Гаразд, діду, припустімо, ти нас затримав. І що?

— Викличеш поліцію? Сюди? У цю глушину? Поки вони доїдуть, поки знайдуть, ми вже будемо на трасі, а капкан — він нічий.

— Доведи, що наш. Ні відбитків, ні свідків. Слово лісника-пенсіонера проти слова двох законослухняних громадян.

Він мав рацію, і Матвійович це знав. У суді цей лискучий покидьок викрутиться. Адвокат, гроші, зв’язки.

Капкан спишуть на невідомих, справу закриють, як завжди. Руки лісника здригнулися. Вперше за весь цей кошмар.

Не від страху. Від безсилля. І тоді з яру долинув звук, від якого всі троє скам’яніли.

Низьке, нутряне гарчання перейшло в щось зовсім інше. Сивий вийшов з-за кореневища. Повільно.

Кожен крок — як удар поршня. М’язи перекочувалися під мокрою шерстю, голова опущена, очі горіли тьмяним бурштиновим вогнем. Він не дивився на Матвійовича.

Він дивився на Міського. Він піднімався схилом яру, і з кожним його кроком повітря, здавалося, густішало, ставало важчим. Від нього йшов запах, густий, звіриний, первісний.

Запах мокрої шерсті, крові й люті. Він став поруч із лісником. Не між ним і браконьєрами, а поруч.

Плече до стегна. І завмер, дивлячись на людину з карабіном немиготливим поглядом. Міський відступив.

Його обличчя змінилося. Самовпевненість, нахабство, розважливість — усе це злетіло, як лушпиння. Лишився тільки давній, первісний, закладений у генах кожної людини.

Страх перед хижаком. Голий, тваринний жах. — Це… що… це… — він не міг вимовити слово.

Петрович вимовив, тихо, сипло, майже пошепки: — Хазяїн. Це хазяїн лісу. Біжімо, Сергію, біжімо.

Він розвернувся й побіг, ламаючи гілки, спотикаючись, падаючи в багнюку й знову схоплюючись. Його одностволка лишилася лежати на мокрій землі. Міський стояв ще секунду, дві, три.

Вовк не рухався. Він просто стояв і дивився. Цього було досить.

Карабін упав у багнюку. Міський відступив, потім розвернувся й кинувся за напарником. Звук ламаних гілок і хрипкого дихання віддалявся, розчиняючись у шумі дощу.

Потім стало тихо. Матвійович стояв нерухомо. Ноги не тримали.

Адреналін ішов із тіла хвилями, лишаючи по собі порожнечу й дрібне тремтіння. Він подивився вниз. Вовк усе ще стояв поруч.

Його бік, гарячий і мокрий, торкався ноги лісника. Звір підвів голову й подивився на старого. У його очах більше не було люті.

Там знову було благання. Тихе, терпляче: «Вони пішли. Тепер допоможи. Будь ласка».

А внизу, в яру, вовчиця перестала скиглити. Її бік ледь помітно підіймався й опускався. Ледь помітно.

Часу майже не лишилося. Матвійович сповз схилом яру, чіпляючись за мокре коріння. Ноги поїхали по глинистій рідоті, і він ледь утримав рівновагу, схопившись за уламок стовбура.

Рушниця боляче вдарила прикладом у ребра. Він вилаявся крізь зуби й завмер на дні за півтора метра від вовчиці. Запах ударив у ніс.

Кров. Свіжа, гаряча, з важким мідним присмаком, що осідав на язиці. Мокра шерсть. І ще щось солодкаве, нудотне — запах запалення, що починалося.

Лапу було затиснуто жахливо. Два сталеві півкола з грубо заточеними зубцями увійшли в плоть вище зап’ястка, перемоловши кістку й сухожилля. Земля довкола капкана перетворилася на темне, в’язке місиво з крові, багнюки й клаптів шерсті.

Вовчиця рвалася. Довго. Відчайдушно. Навколо стовпа, до якого був прикований ланцюг, земля була порита глибокою борозною.

Вона ходила по колу, намагаючись вирватися, поки не знесилилася остаточно. Зараз вона лежала на боці. Очі напіврозплющені, мутні, затягнуті плівкою.

Дихання поверхове, часте. Ребра ходили під шкурою дрібно й нерівно, як у загнаної кобили. Вона вмирала…