Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Роман поклав телефон на стіл. Валентина Павлівна все ще стояла біля дверей. «Вона щаслива, коли дивиться на тебе», — сказала вона.

Роман різко підвів очі. «Не треба».

«Що?» — казати такі речі.

«Це правда».

«Саме тому не треба». Валентина Павлівна кивнула.

«Розумію».

«Ні, не розумієте».

«Розумію, Ромо. Краще, ніж тобі здається». Вона пішла, а він залишився сидіти перед монітором, відчуваючи, що працювати сьогодні нормально вже не зможе. До обіду він сяк-так розібрав кілька завдань, відповів на повідомлення в робочому чаті й навіть провів дзвінок, на якому майже не говорив.

Колеги сперечалися про якісь технічні деталі, менеджер вимагав термінів, архітектор з іншої команди пропонував рішення, яке всім не подобалося, але ніхто не міг пояснити чому. Роман кивав, вставляв короткі фрази й думав зовсім не про те. Він думав про те, що Валентина Павлівна все ще в квартирі, що вона ходить за стіною, що вона може будь-якої миті зайти й спитати, чи не хоче він чаю, що ввечері їм знову доведеться опинитися в одному просторі, і що він не має права поводитися так, ніби боїться її.

Бо якщо боїться, значить є чого боятися, а якщо є чого боятися, значить усе вже гірше, ніж він готовий визнати. Після обіду Валентина Павлівна постукала у двері кабінету. «Можна?» Роман зняв навушники.

«Так». Вона зайшла з тарілкою. «Я зробила тобі нормальний обід, не відволікайся, просто поїж».

«Дякую. Можна було залишити на кухні».

«Ти б забув».

«Не забув би». Вона подивилася на порожнє горнятко, на відкриту банку енергетика, на упаковку печива біля клавіатури. «Звісно».

Роман зітхнув. «Гаразд, забув би». Вона поставила тарілку на край столу, але не пішла відразу.

«Я не заважатиму».

«Ви вже не заважаєте». Фраза прозвучала жорсткіше, ніж він хотів.

Валентина Павлівна ледь помітно кивнула. «Добре». Вона розвернулася до дверей, і раптом Роман відчув укол провини.

Дивний, безглуздий. Вона ж справді приготувала йому обід, справді допомагала, не зробила сьогодні нічого неправильного. А він розмовляв із нею так, ніби вона злочинниця.

Хоча винні були обоє, або, принаймні, не лише вона.

— Валентино Павлівно, — сказав він.

Вона зупинилася.

«Дякую».

«За обід?» «За все. Просто мені зараз важко нормально реагувати». Вона не стала вдавати, що не розуміє.

«Я знаю».

«Я не хочу бути грубим».

«Ти не грубий, ти захищаєшся».

«Від вас?» «Від себе». Він нічого не відповів. Вона м’яко усміхнулася, але в усмішці не було вчорашнього небезпечного тепла, лише втома.

Їж, поки не охололо. І вийшла. Роман подивився на тарілку.

Курка з овочами, рис, салат, звичайна їжа. Турбота. Ось що було страшно.

Якби все виглядало брудно, він би відштовхнув це з огидою. Але воно виглядало як турбота, як тепло, як дім, як те, чого йому відчайдушно бракувало за відсутності Олесі. І десь між цим теплом і його самотністю вчора відчинилися двері, які не можна було відчиняти.

Увечері робота знову затягнулася. О шостій почався терміновий дзвінок. О сьомій з’ясувалося, що одна з інтеграцій падає на тестовому середовищі.

О восьмій клієнт надіслав список «невеликих» зауважень на дві сторінки. О дев’ятій Роман уже сидів перед монітором із порожнім поглядом, відчуваючи, як у голові замість думок лишається один сірий шум. Валентина Павлівна кілька разів зазирала.

Спочатку принесла чай, потім бутерброд, потім просто сказала: «Ромо, ти вже дві години сидиш в одній позі».

«Ще трохи».

«Ти це казав годину тому».

«Значить, ще трохи, у квадраті». Вона не засміялася.

«Іди повечеряй, потім повернешся».

«Не можу».

«Можеш. Світ не завалиться за двадцять хвилин».

«Цей проєкт може».

Він нарешті повернувся до неї. «Валентино Павлівно, будь ласка, я справді зараз не можу». Вона подивилася на нього уважно.

«Добре». І пішла. За десять хвилин у нього завис комп’ютер.

Не просто програма. Усе. Екран завмер, курсор не рухався, звук у навушниках обірвався.

Роман кілька секунд дивився на монітор, потім повільно зняв навушники й промовив: «Тільки не зараз». Він натиснув клавіші.

«Нічого». І ще раз. «Нічого». Потім затиснув кнопку живлення, перезавантажив систему й важко відкинувся на спинку крісла, заплющивши очі.

У цю мить він відчув, що більше не може. Ні через комп’ютер, ні через проєкт. Просто в ньому щось скінчилося.

Запас терпіння, запас сил, запас здатності вдавати, що він доросла, розсудлива, зібрана людина. Він сидів у темному кабінеті, освітленому лише монітором, і раптом зрозумів, що хоче не працювати, не їсти, не спати. Він хоче, щоб хтось підійшов і сказав: «Усе, досить, ти більше не зобов’язаний триматися».

І від цієї думки стало страшно, бо в квартирі зараз була лише одна людина, яка могла це сказати. Не той, не та. Валентина Павлівна з’явилася у дверях майже відразу, ніби відчула.

«Що сталося?» Комп’ютер завис. «Це погано?» «У цей момент — так». Вона зайшла, зупинилася поруч.

«Ти білий, як стіна».

«Просто втомився».

«Встань».

«Що?» «Встань, Ромо». Валентина Павлівна. «Не сперечайся. Встань». У її голосі не було спокуси, була жорстка, майже материнська команда. Він несподівано підкорився, підвівся з крісла і тут же відчув, як закрутилася голова.

Довелося спертися рукою об стіл. «От бачиш, — сказала вона, — допрацювався. Зараз мине. Ходімо на кухню. Вода, їжа, десять хвилин без екрана. Мені треба… тобі треба не впасти посеред кімнати».

Вона взяла його за лікоть, просто підтримала. Але Роман здригнувся від дотику. Валентина Павлівна це відчула й одразу відпустила.

«Пробач». Він глибоко вдихнув. «Ні. Це я. Ходімо». На кухні вона налила йому води, поставила тарілку з вечерею, ввімкнула верхнє світло. Яскраве світло зробило все простішим, жорсткішим, безпечнішим.

У ньому не було вчорашньої напівтемряви, тіней, м’яких запахів і недомовленості. Роман сів, випив воду, потім ще. «Дякую», — сказав він.

«Їж. Ви тепер розмовляєте як лікар. З такими пацієнтами інакше не можна».

Він слабко усміхнувся. «Я не пацієнт. Сьогодні схожий».

Вона сіла навпроти. Деякий час він їв мовчки. Їжа майже не мала смаку, але після кількох ложок стало легше.

Тіло, здається, згадало, що воно не лише переносник голови й нервів. «Ти себе не бережеш», — сказала Валентина Павлівна. «Починається».

«Ні, не починається. Просто факт. Олеся така сама, до речі. Спочатку горить, потім падає. Вона сильніша за мене».

«Не певна».

«Я певен». Валентина Павлівна подивилася на нього трохи м’якше. «Ти її дуже ідеалізуєш», — Роман насторожився… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇