Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Роман дивився на неї й розумів: є ще щось. «Кажіть».

«Ні».

«Кажіть».

«Це не моя таємниця».

«Після вчорашнього в нас тут уже не музей чесності, Валентино Павлівно».

Вона ніби дістала ляпаса, але не заперечила, бо він мав рацію. Кілька секунд вона стояла нерухомо, потім повільно сіла за стіл, ніби ноги перестали тримати. «Олесі за кордоном непросто», — сказала вона нарешті.

«На роботі?» «І на роботі теж».

«Що значить теж?» Валентина Павлівна подивилася на нього. «Там є людина. З їхньої команди. Не клієнт, колега. Назар».

Ім’я прозвучало чужорідно, зайве, як предмет, раптом знайдений у власному ліжку. Роман відчув, як усередині стало тихо, дуже тихо. «Хто такий Назар?» «Керівник з боку партнерів. Вони давно знайомі по роботі, ще до цього проєкту».

«І?» «Я не знаю подробиць».

«Знаєте?» «Не всі».

«Кажіть те, що знаєте». Валентина Павлівна стиснула пальці. Перед від’їздом вони з Олесею часто листувалися.

Дуже часто. Я бачила пару повідомлень випадково. Нічого прямого, але тон… Вона замовкла.

Роман не рухався. «Який тон?» «Надто близький». Він кивнув.

Повільно. Ніби інформація доходила до нього крізь товсте скло. «Олеся сказала, що це робота?» «Так».

«Ви їй повірили?» Валентина Павлівна не відповіла. І знову цього було достатньо. Роман усміхнувся.

«Тому вона відправила вас сюди? Щоб перевірити мене, поки сама там із Назаром?» «Не кажи так».

«А як казати?» «Я не знаю, що в неї там. Я не знаю, чи зрадила вона тобі. Я справді не знаю». Слово «зрадила» повисло на кухні так важко, що Роман майже почув, як воно вдарилося об стіни. До цього моменту воно було десь далеко.

Він раптом зрозумів, що одне слово здатне змінити вагу кімнати. Ще хвилину тому довкола були тарілки, світло, кухонний стіл, звичні стіни. Тепер усе це ніби відсунулося, залишивши в центрі лише підозру, холодну й щільну, з якою неможливо сперечатися, доки не дізнаєшся, чи є в неї тіло.

У його історіях, у чужих розмовах, у брудних відео, які люди обговорюють пошепки, у сімейних скандалах знайомих, де всі кажуть «ну як так можна?». Але тепер воно зайшло на його кухню. Сіло за їхній стіл.

Поставило лікті на скатертину й подивилося йому в обличчя. «Вона вчора надсилала мені фотографії», — сказав Роман тихо. Валентина Павлівна опустила очі.

«Я знаю». Він різко подивився на неї. «Що значить знаєте?» — Вона сказала мені вранці.

Сміялася. Казала, що дражнила тебе, щоб ти не сумував. Роман відчув, як усередині піднімається щось темне.

«Чудово». Він дістав телефон. Відкрив чат з Олесею.

Подивився на останнє повідомлення. «Тримайся. Я теж терплю».

Він натиснув на її аватар. Палець завис над кнопкою виклику. Валентина Павлівна тихо сказала.

«Не дзвони зараз».

«Чому?» «Бо ти на емоціях».

«А коли треба? Коли вона встигне підготувати версію?» «Ромо…» «Ні, досить».

Він натиснув виклик. Гудки. Один.

Другий. Третій. Олеся не відповіла.

Ще кілька секунд екран показував виклик, потім скинулося. Роман одразу набрав знову. Валентина Павлівна мовчала.

Удруге Олеся теж не відповіла. За хвилину прийшло повідомлення: «Коханий, я на зустрічі. Щось термінове?» Роман дивився на екран. Великий палець сам почав друкувати. «Хто такий Назар?» Він не відправив.

Стер. Написав знову: «Подзвони, як звільнишся».

Відправив. Відповідь прийшла майже одразу: «Обов’язково. Приблизно за годину. Усе добре?» Роман заплющив очі. «Усе добре?» «Ні. Нічого не добре». Але він написав: «Так. Просто хочу поговорити». Потім поклав телефон на стіл. Валентина Павлівна дивилася на нього з болем.

«Мені шкода».

«Вам?» Він підвів очі. «Вам шкода?» «Так. Ви спочатку приїхали мене перевіряти. Потім самі ледь не перейшли межу. Потім розповіли, що моя дружина, можливо, там не одна. І тепер вам шкода?» Валентина Павлівна здригнулася, але витримала. «Так. Надто пізно. Можливо». Він відвернувся. Кілька хвилин вони мовчали.

Потім Роман сказав: «Завтра вранці вам краще поїхати». Вона повільно кивнула.

«Добре. Я не виганяю вас уночі, але завтра, будь ласка».

«Я розумію».

Він чекав, що вона почне сперечатися, виправдовуватися, плакати, але вона просто прийняла це. І від цього злість знову не знайшла виходу. Валентина Павлівна підвелася.

«Я піду до себе». Роман нічого не сказав. Вона дійшла до дверей кухні й зупинилася.

«Ромо». Він не обернувся. «Я не хотіла тобі зла».

Він тихо розсміявся. «Найстрашніше, що я майже вірю». Вона пішла, а він залишився сам… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇