Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

На столі лежав телефон. Темний екран відбивав його обличчя. Роман дивився на це відображення й не впізнавав себе.

Ще вчора вранці він був просто втомленим чоловіком, який сумує за дружиною. Сьогодні ввечері він сидів на кухні й чекав дзвінка від жінки, якій раптом перестав довіряти. А за стіною була інша жінка, та, яка не мала нічого означати, але вже означала надто багато.

Не тому, що він хотів її, не лише тому, а тому, що вона тепер знала його слабкість і бачила його приниження. А це іноді пов’язує людей міцніше, ніж любов. Через сорок сім хвилин подзвонила Олеся.

Роман дивився на екран до останнього гудка, потім прийняв виклик. «Привіт, коханий», — сказала вона швидко. «Пробач, зустріч затягнулася. Що сталося?» Він дивився на її обличчя, на знайомі очі, на губи, які він цілував тисячі разів. На жінку, заради якої ще вчора був готовий терпіти два місяці самотності. «Хто такий Назар?» — спитав він.

Олеся замовкла. Усього на секунду, але цієї секунди вистачило. Роман відчув, як усередині щось остаточно тріснуло.

«Ромо».

«Хто такий Назар?» Вона відвела погляд від камери. «Ми працюємо разом».

«І тільки».

— Що значить тільки?

— Ти зрозуміла запитання.

Олеся тяжко видихнула.

«Господи. Це мама тобі сказала?» «Мама допомагає мені тут із проєктом. І все».

«І все?» «Так».

«Чому ти замовкла, коли я спитав?» «Бо сам тон запитання вже був обвинуваченням».

«А мав бути яким?» «Нормальним».

«У мене сьогодні погано виходить нормально». Олеся дивилася в екран уже без усмішки. «Що мама наговорила?» «Достатньо».

«Ромо, моя мама іноді бачить зайве». Він майже всміхнувся. «Так, це я вже зрозумів».

«Що це означає?» «Нічого».

«Ні, кажи». Роман заплющив очі.

Йому хотілося сказати. Прямо. Жорстко.

«Твоя мати вчора була надто близько. Твоя мати дивилася на мене не як на зятя. Твоя мати сказала, що тіло чесніше за голову».

Але він уявив обличчя Олесі. Уявив, як ця фраза входить у неї, як ніж. І не зміг.

Не з благородства, зі страху. Бо якщо він скаже, дороги назад не буде. І тоді доведеться визнати не лише її можливу брехню, а й свою.

— Ромо, — напружено сказала Олеся, — що відбувається?

Він розплющив очі.

— Ти відправила її мене перевіряти?

Олеся зблідла. Ось тепер він побачив усе.

Не відповідь. Обличчя. І цього було достатньо.

— Отже, правда.

— Я не відправляла її перевіряти, — сказала Олеся швидко. — Я попросила заїхати. Так, я переживала. Але не так, як ти думаєш.

— А як?

— Ти був на межі. Ти погано спав, майже не їв. Говорив зі мною через силу. Я боялася, що ти зовсім зірвешся. Не в сенсі зради, Ромо. Господи, не в цьому сенсі.

— Тоді чому мама сказала інакше?

— Бо мама любить драму.

— Дуже зручне пояснення.

Олеся стиснула губи.

— А ти вже вирішив, що я винна?

— Я поки намагаюся зрозуміти, у чому саме.

— Чудово. Прекрасно.

Її голос став холоднішим. Роман знав цей тон: так Олеся говорила, коли була поранена, але не хотіла показувати біль.

— Тобі розповіли про Назара, і ти одразу вирішив, що я тут із ним?

— А я мав зрадіти?

— Ти міг спитати без цього погляду.

— А ти могла розповісти сама?

— Про що? Про колегу?

— Про людину, з якою в тебе надто близький тон.

Олеся різко видихнула.

— Це мама сказала?

— Так.

— Звісно.

— Що звісно?

— Нічого.

— Ні, кажи.

Олеся подивилася просто в камеру.

— Моя мама завжди ревнувала мене до мого життя. До роботи, до чоловіків, до свободи. До того, що я поїхала, змогла, вирвалася. Вона може усміхатися, готувати вечері й говорити красиві слова. Але всередині в неї дуже багато образи. І іноді вона підкидає її іншим людям, щоб не тримати самій.

Роман мовчав.

— Назар — колега, — сказала Олеся. — Так, він симпатичний. Так, він розумний. Так, ми багато спілкуємося, бо проєкт тримається на нас двох. Якщо тобі від цього легше, він одружений і має двох дітей.

— Це не завжди заважає.

— Серйозно?

— Що?

— Ти зараз справді це сказав?

Роман провів рукою по обличчю.

— Пробач.

«Я втомився». — Я теж втомилася, Ромо. Але я не дзвоню тобі з допитом.

«Бо в тебе немає причини?» Олеся замовкла. Знову ця секунда. Він її побачив.

Вона теж зрозуміла, що він побачив. «Що у вас сталося?» — спитала вона тихо. Роман похолов… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇