Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Він хотів написати їй, хотів подзвонити, сказати бодай щось нормальне: «На добраніч. Люблю. Мама приїхала. Усе добре».

Але пальці не рухалися, бо слово «мама» тепер звучало інакше. І це було найгірше.

Роман підвівся, вимкнув телевізор, забрав зі столика порожні келихи й пляшку пива. На кухні ввімкнув воду, сполоснув склянки, довго стояв біля мийки, дивлячись, як струмінь розбивається об метал. Він намагався зібрати себе докупи, переконати, що все скінчилося, що він зупинився, що завтра вранці буде звичайний день.

Валентина Павлівна приготує сніданок, він сяде до роботи, Олеся напише з відрядження, усі поводитимуться так, ніби нічого дивного не сталося. Але в глибині душі він розумів: так не буває. Деякі речі, навіть якщо вони не дійшли до кінця, уже змінюють повітря в домі.

Після них предмети залишаються тими самими, але погляд уже не ковзає по них вільно. Диван стає не диваном, а місцем, де він надто довго мовчав. Чужа чашка на столі стає нагадуванням, а зачинені двері — доказом того, що відступити можна й усе одно не відчути себе врятованим.

Можна зачинити двері, вимкнути світло, лягти в ліжко. Але те, що було майже сказано, залишається. Те, що майже сталося, іноді страшніше за сам вчинок.

Кімната зустріла його прохолодою й напівтемрявою. На тумбочці стояла фотографія Олесі, маленька, у сріблястій рамці. Вона сміялася, прикривши очі долонею, десь на літній веранді.

Він сам зробив цей знімок. Тоді вона сказала: «Не фотографуй, я погано вийшла». А потім поставила фото біля ліжка, бо, за її словами, «тут я справжня».

Роман сів на край ліжка, взяв рамку в руки. «Пробач», — сказав він тихо. І тут же відчув себе жалюгідним.

За що пробач? За думки, за слабкість, за те, що не вигнав її матір із кімнати одразу, за те, що дозволив цій ситуації зайти надто далеко, за те, що частина його, найсоромітніша, найтемніша, не лише злякалася, а й чекала продовження. Він поставив фотографію назад, ліг, повернувся на бік, потім на спину, потім знову на бік, сон не приходив. Перед очима раз у раз спливали уривки вечора.

Олеся в дзеркалі готельної ванної, Валентина Павлівна біля плити, вино в келиху, її руки на його плечах. Фраза «Іноді тіло чесніше за голову». Він стиснув зуби.

«Досить», — сказав він сам собі в темряві. Але думки не слухалися, вони ходили по колу, як звір у клітці. Десь за стіною в гостьовій кімнаті була вона, жінка, яка не мала стати для нього жінкою.

Не в такому сенсі, ніколи, ні на секунду. Мати його дружини, гостя в їхньому домі. І тепер між ними була таємниця, маленька, брудна, майже невидима, але вже справжня.

Роман заплющив очі й зрозумів, що ця ніч буде довгою. Дуже довгою. Ранок не приніс полегшення.

Роман прокинувся різко, ніби хтось штовхнув його в груди. Спочатку він не зрозумів, де перебуває. Кілька секунд лежав нерухомо, дивлячись у стелю, слухаючи тишу квартири.

Потім пам’ять повернулася вся одразу, не окремими шматками, не м’яко, а як удар дверима. Валентина Павлівна, вечеря, вино, масаж. Її голос на самому краю дозволеного, її фраза перед тим, як вона зачинила двері гостьової кімнати.

Він різко сів на ліжку, серце билося неприємно швидко. За вікном уже було світло, тонкі смуги ранкового сонця пробивалися крізь штори й лягали на підлогу, на край ліжка, на порожню подушку Олесі. На цій подушці все ще лежала її домашня футболка, стара, розтягнута, з майже стертим принтом.

Роман сам поклав її туди кілька днів тому. Спочатку посміявся із себе, а потім зрозумів, що йому легше засинати, коли поруч є бодай щось її. Тепер йому було соромно дивитися на цю футболку, ніби вона була свідком.

Він потер обличчя долонями, встав і пішов до ванної. У дзеркалі на нього дивилася людина з пом’ятим обличчям, червоними очима й виразом, ніби вона всю ніч не спала, а сперечалася з власним сумлінням. Зрештою, так воно і було.

Він увімкнув холодну воду, вмився. Потім ще раз. Потім затримав долоні під струменем і притиснув їх до обличчя.

«Усе нормально», — тихо сказав він сам собі. «Нічого не було». Слова прозвучали жалюгідно, бо він сам собі не повірив.

«Нічого не було» — це коли нема чого згадувати. А в нього було. Не вчинок, але було.

Пауза, погляд, надто близьке дихання, мовчання, у якому обоє розуміли більше, ніж вимовляли. І найстрашніше — він не міг чесно сказати, що все це було тільки з її боку. Якби Олеся спитала: «Ти хотів?», він не зміг би відповісти «ні».

Ось це й вивертало найбільше. На кухні вже щось шуміло. Роман завмер у коридорі.

Із кухні тягнувся запах кави й підсмаженого хліба. Такий звичайний, домашній, майже невинний запах, що від нього стало тільки гірше. Він чекав ніяковості, чекав важкої паузи.

Чекав, що Валентина Павлівна уникатиме погляду або, навпаки, дивитиметься надто уважно. Але вона стояла біля плити цілком спокійно, у світло-сірому домашньому костюмі, із зібраним волоссям, без учорашньої вечірньої м’якості. На столі вже стояли тарілки, нарізаний сир, помідори, омлет із зеленню.

Кавоварка тихо фиркала, наповнюючи кухню густим ароматом. «Доброго ранку», — сказала вона, обернувшись. Так просто, так рівно, ніби вчора вони справді просто подивилися фільм, поговорили й розійшлися спати… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇