Я думав, що теща просто поживе в нас кілька днів, аж поки вночі не сталося дещо несподіване

Роман відчув роздратування. Не на неї навіть, а на цю «нормальність», на те, як легко вона до неї повернулася. «Доброго», — відповів він.

Голос прозвучав сухо. Валентина Павлівна помітила, звісно, помітила, але зробила вигляд, що ні. «Сідай, сніданок майже готовий».

«Я зазвичай зранку тільки кава».

«Сьогодні буде незвично. Ти вчора нормально поїв уперше за тиждень, не псуватимемо прогрес».

Він сів за стіл. Ніяковість усе-таки була, але дивна, не така, як він очікував. Вона не висіла між ними важким каменем, вона ховалася в дрібницях.

У тому, як Роман надто довго розмішував цукор у каві, хоча зазвичай пив без цукру. У тому, як Валентина Павлівна поставила перед ним тарілку й на частку секунди затримала руку біля його плеча, але не торкнулася. У тому, як обоє уникали вимовляти слово «вчора».

«Як спав?» — спитала вона. Роман подивився на неї. «Погано».

Вона кивнула, ніби саме цього й чекала. «Перенервував?» Він усміхнувся без усмішки. «Можна й так сказати».

«Ромо…» «Валентино Павлівно, давайте не будемо…» Вона замовкла, потім спокійно сіла навпроти, взяла чашку кави й зробила ковток. «Добре. Не будемо».

Він чекав продовження, пояснень, виправдань, може, жарту. Але вона просто почала їсти. І це знову вибило його з рівноваги.

«Ви завжди так робите?» — раптом спитав він. Валентина Павлівна підвела очі. «Як?» «Удаєте, що нічого не сталося».

Її обличчя майже не змінилося. Лише погляд став уважнішим. «А що сталося?» Роман стиснув пальці на горнятку.

«Оцього не треба».

«Я питаю не для гри».

«Для чого?» «Щоб зрозуміти, як ти сам це називаєш».

Він різко відкинувся на спинку стільця. «Ніяк. Я не хочу це ніяк називати».

«От саме».

«Що саме?» «Якщо дати речі ім’я, з нею доведеться щось робити». Роман відчув, як усередині підіймається злість.

«Ви приїхали в дім своєї доньки».

«Я знаю».

«Ви приїхали допомагати».

«Так».

«Тоді навіщо?» Валентина Павлівна повільно поставила чашку на стіл. «Бо я теж людина, Ромо».

Він подивився на неї з недовірою.

— Це пояснення?

— Ні. Це не виправдання. Просто правда.

— Правда в тому, що вчора все було неправильно?

— Так.

Вона сказала це тихо, без суперечки. І саме це трохи збило його.

— Ви розумієте, що це було неправильно?

— Звісно.

— Тоді чому…

Він не договорив.

Не зміг. Валентина Павлівна відвела погляд до вікна. На секунду її обличчя стало старшим.

Не зовні, внутрішньо. Ніби з неї зняли той шар упевненості, який вона носила, як добре підібраний плащ. «Бо іноді самотність робить із людьми погані речі», — сказала вона.

«Особливо коли вони довго вдають, що їм нічого не треба». Роман мовчав. «Я не мала так близько підходити», — вела далі вона.

«Не мала говорити те, що сказала. Не мала перевіряти, де в тебе межа». Він гірко всміхнувся.

«Перевіряти?» «Так».

«І що, перевірили?» Вона подивилася на нього. «Ти відступив».

«Не одразу».

«Але відступив».

«Це не робить мене хорошим».

«Це робить тебе живим».

«Не треба мене втішати».

«Я не втішаю».

На кухні знову стало тихо. Кавоварка давно замовкла. Десь за стіною грюкнули двері в сусідів.

Вулицею проїхала машина, шини м’яко прошурхотіли асфальтом. Роман раптом зрозумів, що ця розмова небезпечніша за вчорашній масаж. Бо вчора було тіло, втома, вино, близькість.

А зараз були слова. І слова могли виправдати майже все. Особливо якщо вимовляти їх спокійно.

Особливо якщо людина сама шукає, за що вхопитися, щоб не зненавидіти себе. Він встав. «Мені треба працювати».

«Звісно».

«Дякую за сніданок».

«Ромо».

Він зупинився біля дверей кухні, але не обернувся. «Я не збираюся руйнувати життя Олесі», — сказала Валентина Павлівна. Він повільно обернувся.

«Тоді не наближайтеся до мене так більше». Вона витримала його погляд. «Добре».

Це «добре» прозвучало щиро. І все одно він їй не повірив. І собі теж.

Робочий день почався погано. Роман сидів за комп’ютером, дивився на код і майже не розумів, що читає. Рядки розпливалися.

Думки постійно поверталися на кухню, до її слів. «Бо я теж людина».

«Самотність робить із людьми погані речі».

«Ти відступив». Він ненавидів ці фрази. За те, що вони звучали не як спокуса, а як сповідь.

За те, що в них була не вульгарність, а якась доросла втомлена правда. І від цього ставало ще небезпечніше. Близько одинадцятої йому подзвонила Олеся.

Це був відеодзвінок. Він побачив її ім’я на екрані й завмер. Кілька секунд просто дивився, як вібрує телефон… 👉👉👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» нижче👇👇👇