Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням

Повідомлення від Софії Григорівни прийшло майже одразу: зустріч призначено на ранок, адресу офісу вказано окремо, наприкінці коротка фраза — «Не хвилюйтеся, розберемося».

Катерина викликала машину й назвала адресу нового будинку. Поки місто за вікном поступово темніло, вона дивилася на вивіски, зупинки, вікна чужих квартир і намагалася зрозуміти, чому біль не накриває її цілком. Мав би. Десять років поруч із людиною, яка потай зневажала її, зраджувала, збиралася залізти в її заощадження й уже будувала інше життя. Але разом із болем прийшло інше відчуття — звільнення. Страшне, незвичне, але справжнє.

Будинок зустрів її тишею. Усередині пахло новими меблями, свіжим деревом і порожніми кімнатами. Рієлторка залишила на кухні чайник, кілька чашок, пачку чаю й акуратно складену постільну білизну. Катерина поставила сумку в передпокої, пройшла у вітальню й довго стояла біля панорамного вікна. За склом темніли сосни. У квартирі Тараса її завжди дратувала тіснота: забагато чужих речей, забагато слідів його матері, замало повітря. Тут повітря було всюди.

Вона заварила міцний чай, сіла на диван і лише тоді заплакала. Не голосно, не надривно. Сльози текли самі, і Катерина не намагалася їх зупинити. Вона плакала не за Тарасом. За тією собою, яка десять років вірила, що терпіння й турботу рано чи пізно оцінять. За жінкою, яка збиралася ввечері поставити на стіл качку з яблуками й сказати: «У нас тепер є дім».

Вранці вона прокинулася рано, за старою звичкою. У величезній ванній кімнаті світло падало згори крізь вікно, і Катерина раптом помітила своє відображення. Обличчя втомлене, очі припухлі, але погляд ясний. Вона вдягла строгий костюм, зібрала папку з документами й поїхала до Софії Григорівни.

Юристка вислухала її без перебивань, лише інколи робила короткі нотатки.

— Квартира чоловіка була отримана ним до шлюбу?

— Так.

— Будинок куплено за кошти з окремого рахунку?

— Так. Він навіть не знав, що цей рахунок існує.

— Виписки є?

Катерина дістала з сумки товсту папку.

— За всі роки. І ще блокнот. Я записувала кожне надходження, кожен переказ, кожну велику витрату.

Софія Григорівна розгорнула блокнот і кілька хвилин гортала сторінки. Її вираз обличчя поступово змінювався: професійна стриманість поступилася поважній уважності.

— Ви дуже добре підготувалися, Катерино Андріївно. Це значно спрощує нашу роботу.

— Він вимагатиме половину.

— Найімовірніше. Але вимагати й отримати — різні речі. Якщо ми доведемо, що будинок придбано на ваші особисті кошти, накопичені окремо й не за рахунок сімейного бюджету, позиція в нас міцна. Особливо якщо підтвердиться, що він сам не брав участі в цих накопиченнях.

Катерина кивнула. Уперше за останню добу їй стало трохи легше. Не тому, що все вже вирішилося, а тому, що хаос набув форми. У зради з’явилися документи, дати, виписки, юридичні межі. І це було те, з чим вона вміла працювати найкраще…