Я хотіла здивувати чоловіка новиною про новий дім, але невдовзі зрозуміла, що мовчання було правильним рішенням

Тарас усміхнувся, але усмішка вийшла кривою.

— Двадцять три. Звати Аліна. Познайомилися на конференції. Вона займається маркетингом. Жива, гарна, нормальна. З нею я почуваюся чоловіком, а не додатком до твоїх таблиць.

Катерина не одразу зрозуміла, що перестала дихати. Повітря ніби застрягло десь під ребрами. Вона чекала виправдань, злості, заперечення. Але не цієї буденної жорстокості, сказаної майже з полегшенням.

— З’їжджай, — вимовила вона.

— Що?

— Збирай речі й іди. Сьогодні.

Тарас хмикнув. Тепер він дивився на неї з насмішкою, як на людину, що переоцінила свої сили.

— Це моя квартира, Катю. Не забула? Батьки оформили її на мене ще до нашого весілля. Тож з’їжджатимеш ти. Я можу дати тобі пару днів, щоб ти не бігала вночі з сумками, але не більше.

Катерина мовчала. Про те, що зранку стала власницею будинку, він не знав. І саме це незнання раптом стало її захистом.

— І ще, — продовжив Тарас, підбадьорюючись від її мовчання. — Я прекрасно розумію, що в тебе є заощадження. При розлученні половина буде моя. Ти працювала на двох роботах? Чудово. Значить, є що ділити.

— Значить, розлучення, — сказала вона.

— Звісно, розлучення. Я найму нормального юриста, не сумнівайся. І все, що ти там за ці роки припрятала, буде поділено як належить.

Він уже повернувся до виходу, але зупинився й кинув через плече:

— І так, Аліна вагітна. Тож мені справді знадобиться житло побільше. Можеш починати шукати знімну кімнату.

Двері кабінету грюкнули. Катерина лишилася на кухні серед уламків, із долонею, на якій проступила тонка червона подряпина. Десять років шлюбу розсипалися майже так само тихо, як розбита чашка. Без грому, без музики, без фінальної сцени. Просто в одну мить стало ясно: людини, якій вона довіряла, поруч ніколи не було.

Вона помила руки, дістала телефон і відкрила фотографію будинку, зроблену зранку. Світлі стіни, темний дах, великі вікна, сосни за ділянкою. Документи були оформлені на неї. Тільки на неї. Гроші пішли з окремого рахунку, де роками лежали її особисті заробітки з додаткової роботи.

Катерина знайшла в контактах номер юристки, яка супроводжувала угоду.

— Софіє Григорівно? Це Катерина Савчук. Ви сьогодні оформляли купівлю будинку. Скажіть, ви ведете сімейні справи?

Вона говорила спокійно. Навіть занадто спокійно. Потім узяла сумку й вийшла в коридор.

Тарас з’явився майже одразу.

— Куди зібралася?

— Мені є де переночувати.

— До подружки побіжиш плакатися? — він усміхнувся. — Нічого, за тиждень повернешся й будеш просити, щоб я тебе впустив.

Катерина не відповіла. Їй більше не хотілося пояснювати йому ні біль, ні лють, ні те крижане спокійне відчуття, яке раптом стало міцнішим за будь-які слова. Вона зачинила за собою двері й зупинилася в під’їзді, притулившись до холодної стіни. Лише там дозволила собі кілька глибоких вдихів. Серце билося так, ніби вона довго бігла, хоча насправді просто пішла з квартири, де закінчилося її старе життя…