«Я йду від тебе», — ніби нічого й не сталося, промовив чоловік за сніданком, залишивши Люду з трьома дітьми в орендованій квартирі

Останні два тижні промайнули стрімко. Оксана рахувала дні до від’їзду Богдана й водночас хотіла сповільнити час. Вона боялася порожнечі, яка з’явиться в будинку без його голосу й кроків, але ще більше лякалася власних почуттів.

Останнього вечора вони сиділи на веранді вдвох. Діти вже спали, Олена Савеліївна пішла до себе, у саду пахло бузком і свіжоскошеною травою. Богдан передав Оксані довіреність на справи транспортної компанії. Якщо вона наважиться спробувати — матиме право діяти. Якщо відмовиться, досить буде наглядати, щоб підприємство й далі працювало.

— А якщо я все зіпсую?

— Не зіпсуєш. Я в тебе вірю.

Ця проста впевненість зворушила її сильніше за красиві слова. Оксана відвернулася, ховаючи сльози, що виступили, і знову спитала, чому Богдан такий добрий до неї.

— Тому що ти цього заслуговуєш. Я знаю, що ти чесна, сильна й турботлива. Знаю, скільки тобі довелося пережити і як ти не дозволила цьому зламати себе. Поруч із тобою спокійно. І ще знаю, що три місяці без тебе здадуться мені безкінечними.

Уранці вся сім’я проводжала його на ґанку. Софія плакала, Максим щосили зберігав серйозне обличчя, Дарина мовчки кусала губи. Богдан обійняв кожного й пообіцяв привезти подарунки з далеких портів. Перед тим як сісти в машину, він попросив Дарину берегти маму.

— Я й так бережу, — відповіла дівчинка. — А ви бережіть себе.

Оксана дивилася вслід машині, поки від яскравого сонця не заболiли очі. Максим спитав, чи повернеться дядько Богдан. Вона відповіла без тіні сумніву: обов’язково.

Перші дні без нього виявилися важчими, ніж вона очікувала. Оксана звикла чути чоловічий голос за стіною, кроки на сходах, відчувати легкий запах його одеколону в коридорі. Тепер навіть із дітьми й Оленою Савеліївною будинок здавався спорожнілим.

Тужити було ніколи. Оксана прийняла пропозицію й вирішила тимчасово очолити компанію. Не тому, що повірила у власну готовність, а тому, що Богдан повірив першим, і підвести його вона не могла. З початком роботи в компанії вечірній обдзвін довелося залишити, а допомога Олені Савеліївні по господарству стала звичною частиною їхнього спільного життя.

Свій перший день в офісі вона запам’ятала назавжди. Офіс займав три невеликі кімнати в будівлі на околиці промислової зони, а в повітрі змішувалися запахи бензину й машинного мастила. П’ятеро водіїв, диспетчер і бухгалтер дивилися на незнайому жінку без жодної довіри.

Оксана представилася й пояснила, що тимчасово керуватиме справами до повернення Богдана Вікторовича. Вона не збирається одразу запроваджувати нові правила — спершу хоче зрозуміти, як улаштована робота. Літній водій із сивими вусами всміхнувся й спитав, чи бачила вона бодай вантажівку.

— Авжеж. Вона велика, у неї є кабіна й кузов, — незворушно відповіла Оксана. — Але моє завдання не водити ваші машини, а зробити так, щоб зарплата приходила вчасно й ви працювали в нормальних умовах.

Чоловік знову хмикнув, але вже без насмішки, і сказав, що час покаже.

Оксана вчилася на ходу: розбирала накладні й договори, вивчала маршрути, до пізнього вечора сиділа над звітами, розмовляла з клієнтами, юристами й працівниками місцевих служб. Вона помилялася, виправляла помилку й наступного дня бралася за нове завдання. Олена Савеліївна забирала дітей, годувала їх і перевіряла уроки. Без її допомоги поєднати дім і компанію було б неможливо.

Літня жінка бурчала, що Оксана знову доведе себе до знемоги, і питала, коли та востаннє висипалася. Оксана обіцяла відпочити, щойно справи налагодяться. Олена Савеліївна похмуро пророкувала, що за такого темпу Оксана раніше опиниться на лікарняному ліжку.

І все ж зупинитися Оксана не могла. Уперше вона відчувала, що здатна робити щось важливе за межами кухні. Від її рішень тепер залежали не лише діти, а й люди, які отримували тут зарплату. З кожним днем колишня впевненість Вадима в її безпорадності здавалася дедалі безглуздішою…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇